Спеціально для Крим.Реалії
Немає більшої символічності, аніж крадіжка картини Архипа Куїнджі «Ай-Петрі. Крим» із Третьяковської галереї. Серед білого дня, не приховуючи обличчя, що називається ‒ на блакитному оці й невідомо навіщо, тому що такий шедевр ані заховати, ані продати. Можна, звичайно, сказати, що з любові до мистецтва ‒ але виявляється, що грабіжник про мистецтво мав дуже віддалене уявлення. Просто добре спланована дурість. Спецоперація.
Хіба сам Крим не крали точно так само? Серед білого дня, не приховуючи особливо облич, що називається ‒ на блакитному оці й невідомо навіщо, тому що не можна нікого змусити визнати чужу територію своєю власною. Можна, звичайно, сказати, що з любові до історії ‒ але про історію грабіжники Криму мають найвіддаленіше уявлення.
Те, що «Крим» вкрав кримчанин, думаю, теж мало кого має дивувати. Ну кримчанин, ну взяв собі полотно та пішов. Хіба мало було таких у Криму ‒ хто взяв собі посади в новій російській владі та пішов? Прикро те, що людину, яка вкрала пейзаж, вважатимуть грабіжником, а Константинова, Аксенова і навіть Поклонську ‒ державними діячами.
Тому що красти картини з виставки, з точки зору «освіченої» путінської Росії, ‒ дуже навіть не добре. А красти чужі землі, чужі життя ‒ дуже навіть чудово. Тому що Крим ‒ наш.
Тому що «Крим» тепер ‒ наш, думав такий собі Денис Чуприков, знімаючи знамените полотно зі стіни виставкового залу. По-моєму, жоден злодій у державі-грабіжниці не може думати інакше. І тим, хто ще недавно захоплено кричав «Крим наш!» з екранів, і тим, хто радів цим крикам, потрібно було б після історії з крадіжкою Куїнджі задуматися про метастази. Метастази культивування крадіжки як політики держави та сенсу національного існування.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції