Суспільство

Світові ЗМІ: Непередбачувані наслідки війни на Донбасі – на людей нападають дикі тварини

Оглядач американського видання The New York Times розповідає про непередбачувані наслідки війни на сході України у вигляді нападів диких тварин на місцевих жителів. На сторінках ізраїльської газети Haaretz йдеться про відродження єврейської культури в Одесі. Західна дослідниця Мелінда Герінґ у статті для аналітичного центру Atlantic Council пояснює, за якою саме схемою існує корупція в Україні.

Оглядач американського видання The New York Times розповідає про непередбачувані наслідки війни на сході України. Справа в тому, пише автор, що через заборону полювання, на людей почали нападати дикі тварини, серед яких – вовки.

41-річний Олександр Подлєсний, житель Успенівки, став жертвою таких непередбачуваних наслідків війни, що стала причиною загибелі понад 10 тисяч осіб. У грудні він вийшов на ґанок будинку, щоб нагодувати своїх тварин, але на нього напав дикий вовк.

«Мисливство заборонене в районах, що розташовані в 40 милях (приблизно 64 кілометри – ред.) від лінії фронту, щоб звести до мінімуму плутанину щодо того, хто і по якій цілі стріляє. У результаті збільшується кількість фазанів і зайців. А хижаки, такі як лисиці та вовки, з’являються у більшій кількості і наближаються до людей та свійських тварин у сільській місцевості», – пояснює автор.

Подлєсний провів у лікарні два тижні, крім того, робив уколи проти інфекції. Тепер про ситуацію йому нагадує шрам та фотографія в телефоні вовка, якого застрелив сусід під час нападу.

Селяни та мисливські організації занепокоєні безпекою своїх дітей, собак, кішок, овець, курей, качок та інших тварин. Вовків також підозрюють у вбивстві дев’яти собак, йдеться у статті.

А ходити в поле із гвинтівкою в руках під час бойових дій може бути дуже небезпечно – є ризик стати жертвою снайперів або підірватися на міні, мовиться у статті.

На сторінках ізраїльської газети Haaretz йдеться про відродження єврейської культури в Одесі. Якщо знати, де шукати, то привиди єврейського минулого Одеси можна знайти в кожному куточку – від піцерії «Хава нагіла» до єврейських жартів та ідишу у діалекті місцевих жителів, зазначає автор.

Сьогодні місто переживає «золотий вік», але так було не завжди, мовиться в статті. Напередодні Другої світової війни третина населення міста складали євреї – приблизно 200 тисяч осіб. Тепер вони складають більше 3 відсотків – 45 тисяч переважно асимільованих євреїв. Більшість із них є світськими людьми та походять зі змішаних сімей. Часто можна почути «моя мама – єврейка» або «моя бабуся – єврейка», додає автор, і люди можуть не усвідомлювати, що за єврейським релігійними законами вони також є євреями.

Після Голокосту, в якому лише за перший місяць румунської та німецької окупації вбили приблизно 100 тисяч євреїв, продовжує автор, почалися роки радянської окупації, що сприяло знищенню та придушенню єврейської громади. Хто міг, їхав у пошуках свободи до Нью-Йорка та Тель-Авіва. Чітких даних про кількість євреїв, які у 1990-х переїхали в Ізраїль саме з Одеси, немає. Проте сьогодні приблизно півмільйона ізраїльських громадян простежують своє походження з України, пише автор.

Один з них – Марат Пархомовський, ізраїльській кінорежисер, який приїжджав на щорічний міжнародний кінофестиваль до Одеси у липні. Він покинув Одесу 28 років тому, коли йому було 10, але цьогорічний переліт тривалістю в 2,5 години став для нього подорожжю у часі на три десятиріччя назад.

Тепер Одеса, що запам’яталася йому радянським містом із необароковою архітектурою, перетворилася на гучний торговельно-туристичний центр із бутіками та хіпстерськими кав’ярнями на Дерибасівській.

«Це місто інтригує. Я хочу краще його пізнати», – каже режисер.

Історія Одеси також є історією Тель-Авіва, зауважує автор. Ще задовго до заснування держави Ізраїль єврейська громада в Одесі збирала гроші на землю, на якій заснували Тель-Авів. Одеса також була батьківщиною багатьох видатних єврейських інтелектуалів.

Релігійне єврейське життя в Одесі також відроджується – в ньому є три синагоги, кожна з яких має свою історію. Бродська синагога, наприклад, була побудована ще 1863 року, але повернули її євреям лише два роки тому після століття державного контролю.

Головний редактор The Odessa Review Владислав Давідзон, тим часом, зауважує, що в Одесі і загалом в Україні до єврейської громади ставляться набагато толерантніше, ніж в інших європейських містах. «Виходячи з мого досвіду, рівень антисемітизму тут найнижчий в Європі», – каже Давідзон.

Культурному обміну між Україною та Ізраїлем також суттєво сприяє безвізовий режим, наголошується у статті.

Західна дослідниця Мелінда Герінґ у статті для аналітичного центру Atlantic Council пояснює, за якою саме схемою існує корупція в Україні. Сьогодні в багатьох статтях можна прочитати про величезну і вічну корупцію в Україні, проте це також надзвичайно нудно, зважаючи на той факт, що ніхто не пояснює, як саме вона діє.

У квітні аналітик зустрілася із українським журналістом-розслідувачем Олексою Шалайським, який детально розповів їй про те, як працюють корупційні схеми в Україні. Він знає, про що говорить, адже сам викриває чимало випадків, йдеться у статті.

Шалайський зазначив, що проблема полягає в тому, що чиновники все ще вірять, що повинні красти, міністри використовують державні кошти для підготовки схем, які збагачують їх, а також невелику групу «недоторканих», які розробляють схеми у своїх міністерствах.

У кожному міністерстві, за його словами, є три категорії людей: «недоторкані» люди, які розробляють схеми, «доторканні», які відкриті для хабарів, але які все ж можуть бути предметом переслідування, а потім йдуть ті, хто повинен грати за правилами.

До Євромайдану приблизно 30 відсотків людей у середньому державному міністерстві були «недоторканими», 30 відсотків були відкриті для хабарів, а 40 відсотків керувалися законом, говорить Шалайський. Після Майдану цей коефіцієнт, за його словами, змінився: кількість «недоторканих» скоротилась до 10 відсотків, кількість «хабарників» залишалася незмінною – 30 відсотків, а 60 відсотків могли піти у в’язницю. Таке співвідношення залишалося до осені 2016 року, потім ситуація знову змінилася, додає він.

«Немає покарання», – пояснює журналіст-розслідувач. Він підозрює, що невдача в реформуванні судової реформи змусила людей вдаватися до старих методів, йдеться у статті.