Олег Панфілов: «Мирно спящий» Сімферополь

Ілюстраційне фото

Спеціально для Крим.Реалії

Заголовок не має ніякого відношення до кримських подій, пов'язаних із «затриманням» українських джеймсів бондів. Він, скоріше – позначення ситуації, коли інформація, донезмоги брехлива, стає приводом для ескалації конфлікту. Таких історій на пострадянському просторі десятки і сотні. Протягом останніх двох років Кремль став активно застосовувати тактику цілеспрямованої брехні проти України. Виходить, як завжди, незграбно і без особливих відчутних результатів для брехунів, але у Росії не звертають уваги на невдачі, там наполегливо повторюють одне й те саме десятиліттями.

Люди, обізнані в тому, що таке російська пропаганда, ніколи не вірять першим повідомленням. Тобто, коли заявляють про сенсацію, від якої спирає подих і спина покривається холодним потом. Як 10 серпня, коли ФСБ повідомила про те, що ГУР МО України готувало теракт у Криму. Коли я почув про це, відразу уявив собі групу «Рембо», що знехтували військовим контингентом російської армії та флоту чисельністю у кілька десятків тисяч осіб, озброєних сучасною, хоча й російського виробництва, зброєю. І ось ці кілька сміливців з мішками вибухівки у самому серці окупованої території, без групи підтримки, без мобільної авіації, без супутникових радарів і всіляких інших диверсійних прибамбасів збиралися щось зробити.

Коли піт стік швидким струмком по моїй спині, я почав читати версії – що насправді збиралася здійснити чудова, як повідомляє ФСБ, «п'ятірка». За однією версією, вони хотіли підірвати кортеж кримських начальників на трасі Сімферополь – Ялта, тобто, бігти за кожною машиною і, підпалюючи бікфордів шнур, жбурляти в салони автомобілів. Наступна версія виявилася ще цікавішою – «зірвати туристичний сезон». Судячи з усього, диверсанти хотіли порізати на дрібні шматочки перенесену на територію Криму вибухівку і відразу запалити уздовж 700-800 кілометрів прибережної смуги. І щоб одразу так бабахнуло, щоб усіх туристів змило в море. Інші версії були одна страшніша за іншу.

Якщо простежити російську тактику, яку зараз прийнято називати «гібридною війною», то вона звичайно ж не сучасна, їй як мінімум чверть століття, саме відтоді, як Росія ініціювала відразу кілька сепаратистських воєн

Якщо простежити російську тактику, яку зараз прийнято називати «гібридною війною», то вона звичайно ж не сучасна, їй як мінімум чверть століття, саме відтоді, як Росія ініціювала відразу кілька сепаратистських воєн. Щоб налаштувати на ненависть ще нещодавно радянське населення, яке звикло вірити всьому, що несеться з телевізора, нова російська пропаганда з подачі спецслужб і військових ідеологічних бійців запустила, наприклад, версію про те, що грузини зі своїм новим президентом Звіадом Гамсахурдіа збираються знищити всіх абхазів під корінь. Дрібні побутові сутички, звичні, коли поруч живуть кілька народів, були перетворені у міжнаціональний конфлікт, завдяки інформаційним маніпуляціям.

Подібним чином створений конфлікт між грузинами і осетинами, і знову через те, що Звіад Гамсахурдіа хоче вигнати з Грузії всіх осетин. Досі російська пропаганда підтримує чутки про те, що Гамсахурдіа закликав створити «Грузію для грузинів», хоча ніяких доказів, ні відео, ні аудіозаписів не існує. Російська пропаганда наполегливо поширювала інформацію про те, що в карабаському конфлікті винні виключно азербайджанці, а жителів Придністров'я хочуть поневолити румуни, нав'язавши їм свою румунську мову. Пострадянському жителю було невтямки що молдавська – це і є румунська, тільки завдяки більшовикам зі зміненою з латиниці на кирилицю писемністю.

Упродовж перших пострадянських років у інформаційних війнах використовувалися старі радянські традиції пропаганди. Вони були нехитрі і прямі за сприйняттям – сказали, що грузини для абхазів вороги і всі одразу ж забули про велику кількість міжнаціональних шлюбів і про те, що відсотків вісімдесят абхазів носять грузинські прізвища. Як і для учасників карабаського конфлікту вже було однаково розбиратися в тому, що вірменська та азербайджанська музична культури близькі, як і кухні, як і багато традицій. Вони багато століть жили поруч, але для конфлікту потрібен був сірник і ним виявилася брехня.

З приходом Путіна брехня стала державною політикою, одночасно з відродженням традицій радянської пропаганди

З приходом Путіна брехня стала державною політикою, одночасно з відродженням традицій радянської пропаганди. Якщо порівнювати дві чеченські війни, то перша, хоча й не менш кривава, була зрозумілою для багатьох, перш за все тому, що навіть російські журналісти працювали на обох сторонах конфлікту. Тому російське суспільство вирувало і вимагало припинення війни. Друга війна стала невідомою для всіх, і для росіян, і для решти світу. Путін просто закрив доступ журналістам. Одночасно почалася інформаційна кампанія, яку зараз називають «гібридною війною»: було все – теракти, вибухи будинків у Москві, викрадення людей, відрізані голови, публічні розстріли за рішенням шаріатського суду, яким керував батько Рамзана Кадирова. І – постійна брехня.

«Мирно спящий» Сімферополь від 2008 року, з війни у Грузії, коли російська пропаганда стогнала з ранку 8 серпня про те, що грузинська армія напала на «Мирно спящий» Цхінвалі. У цьому Цхінвалі вже і половини населення не було – його маріонеткова адміністрація разом із російськими військовими почали вивозити ще на початку серпня. Чому? Тоді на це запитання не відповідали, мовчать і зараз. З 2 серпня в Цхінвалі вже було близько 50 російських журналістів. Чому? І на це запитання відповіді не було, але зараз, після подій в Україні, легко зрозуміти, що, якщо з'являються російські журналісти, значить щось почнеться. У ніч на 8 серпня і почалося.

«Мирно спящий» Цхінвалі – на перший погляд, невинна фраза. Так – брехлива, так – розрахована на емоційне сприйняття незнайомої ситуації, коли Цхінвалі не просто не спав, а чув, як осетинські бандформування під прикриттям російських «миротворців» обстрілювали грузинську поліцію і миротворчі підрозділи грузинської армії. Фраза, що змушує людей здригнутися від нелюдяності дій грузинської сторони, оце ж, «вони на спляче місто напали». Коли з Владикавказа вранці 8 серпня прозвучала цифра про кілька тисяч убитих, то не важко уявити собі масштаб трагедії, а точніше – брехні. Потім виявилося, що загиблих було кілька десятків людей, які постраждали у тому числі і від російської армії.

Коли російська армія полізла в Україну, то структура і методика брехні були вже знайомі – від «білих колготок» і «негрів» до викрадень дітей і отруєної ворогами горілки

Гібридних казок про ту війну 2008 року я назбирав на цілу книгу. Коли російська армія полізла в Україну, то структура і методика брехні були вже знайомі – від «білих колготок» і «негрів» до викрадень дітей і отруєної ворогами горілки. За два з невеликим роки українськими правозахисниками цих казок назбирано не на одну книгу. Але Росія продовжує наполегливо брехати, тому що традиціям російської брехні наступного року буде сто років. 9 листопада 1917 року товариш Ленін підписав Декрет про друк, у якому крім пояснень, що Декрет спрямований «проти контрреволюційного друку різних відтінків», було зазначено, що «теперішній стан має тимчасовий характер і буде скасований особливим указом з настанням нормальних умов суспільного життя». Цензуру скасували 1991 року, а через 9 років знову відновили, вже без декретів і законів, за бажанням Путіна.

«Мирно спящий» Сімферополь – така легенда, за аналогією з Цхінвалі, щоб спонукати росіян на чергову хвилю обурення й ненависті до «проклятих хохлів». Але російська «гібридність» вичерпується, виснажується від постійної брехні, від поспішності і вульгарності, вона швидко розкривається і так само швидко спростовується. Навряд чи автори історії з диверсантами розраховували на міжнародну реакцію: у Кремлі напевно давно зрозуміли, що Росію добивають санкціями та ізоляцією, а тому видається, що кримська історія спрямована виключно на місцевий, російський ринок – підтримати ненависть до українців ще на якийсь час. Дивно, але тепер навіть росіяни не вжахнулися від казки про те, як «п'ятеро сміливих» хотіли підірвати «Мирно спящий» Сімферополь.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції