Крим-2014: перемога Росії чи боягузтво Києва?

Спеціально для Крим.Реалії

Як колись усі дороги пізньої Античності вели до Риму, так сьогодні немає такого битого шляху в українській політиці, який оминув би Крим і пов’язані з ним проблеми. Не в останню чергу ті, які пов’язані з лютим-березнем 2014 року і породжують безліч запитань, на які влада не дає відповідей. Ті, які, власне, й породили чинну ситуацію на півострові.

Варто згадати ключові події тих місяців. Отже, як офіційно зафіксовано датою на медалі «За возвращение Крыма», операцію з окупації півострова Російська Федерація розпочала 20 лютого 2014 року – ще тоді, коли Віктор Янукович сидів у своєму кабінеті на Банковій вулиці в Києві. Тоді Путін, за повідомленням британської «The Daily Telegraph», провів нараду з найближчим оточенням й ухвалив план відторгнення Криму та Севастополя від України. Невідомо, чи давав Янукович Кремлю формальний дозвіл на цю операцію, чи мовчки з нею погодився, але не знати про неї він не міг – не випадково ж 22 лютого Віктор Федорович з почтом чкурнув у напрямку Криму, ніде не затримуючись. А там його за наказом Володимира Путіна зустріли і вивезли до Росії представники спецслужб РФ. Якраз у цей час «трибуна Майдану» ділила і ніяк не могла поділити владні посади…

Путін крок за кроком здійснював план окупації, до Києва йшла тривожна інформація, а нова влада ніяк не могла вирішити, що ж робити. У цьому плані прикметна стенограма засідання РНБО від 28 лютого під головуванням в.о. президента Олександра Турчинова. Керівники силових відомств достатньо повно й об’єктивно розкрили ситуацію на півострові, а водночас, особливо в.о. міністра оборони Ігор Тенюх, наводили політиків на думку про безперспективність спроб силою завадити «ввічливим зеленим чоловічкам» Путіна робити свою справу. Тож прем’єр Яценюк запропонував терміново надати Криму більшу автономію та почати переговори з новими лідерами Криму, перший віце-прем’єр Ярема – вигнати Самооборону Майдану з зайнятих нею приміщень, щоби показати кримчанам, що у нас діє закон і наявний порядок, а голова Нацбанку Кубів закликав не піддаватися на російські провокації і не дати Кремлю «підірвати всю нашу державу». Проте перевершила всіх Юлія Тимошенко, яка заявила: «Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією на планеті, просто вести себе як голуби миру».

Отож було вирішено: не запроваджувати у Криму воєнний стан, не робити на півострові «різких рухів», а почати відновлювати Збройні Сили України. Втім, щодо цього теж були різні думки. Показовою тут стала дискусія між Турчиновим і Тимошенко. Турчинов заявив: «Нам потрібна повна мобілізація країни, необхідно негайно почати перекидати наявні війська з Центру та Заходу на Схід та Південь. Це життєво необхідно!» Тимошенко його перебила: «Ви уявляєте, що почнеться в країні, якщо танки та БТРи почнуть їхати вулицями міст? Це спровокує масову паніку. Люди почнуть масово втікати з країни. Проблема з продовольством, з паливом…», На це Турчинов різко відповів: «Ще більша паніка буде, коли на Хрещатику будуть російські танки».

Позиція керівництва України не змінилася й на наступному засіданні РНБО, яке відбулося 1 березня. Тодішній начальник Генштабу генерал Замана згадує, що Ігор Тенюх й Арсеній Яценюк заявляли, що вводити угруповання з материка в АРК Крим не варто. Сам же Замана висловив тоді думку, що треба негайно реагувати на події, інакше угруповання сепаратистів у Криму зростатиме й наслідки будуть незворотними; на його думку, потрібно було запропонувати об'єднати зусилля армії з ополченням кримських татар. «Думаю, що якби ми тоді цей план реалізували, проблему в Криму можна було б зняти й уникнути війни на Донбасі», – зазначає Замана і додає, що після засідання РНБО Турчинов йому сказав, що «наші західні товариші не рекомендують нам робити різких рухів». Чи справді було так? Невідомо.

Але зрозуміло: ніхто з «верхів» і не збирався організовувати опір агресії РФ у Криму. А тим часом, за тодішніми ж експертними оцінками (в тому числі й незалежних російських експертів), можливо було на першій стадії окупації за допомогою спецпідрозділів, аеромобільних чистин та морської піхоти (нехай готових захищати Україну вояків у Криму й було близько двох тисяч) дати силовий опір проросійським сепаратистам, вилучивши їхніх лідерів та знищивши їхні штаби; необхідно було надовго вивести з ладу Керченську поромну переправу та морські порти, унеможливити авіаційне сполучення Криму з Росією. При цьому був би втрачений Севастополь, де російське домінування було беззастережним, але, можливо, хоча б частково збережений Крим. А ще – виграли б украй важливі дні й тижні.

У разі ж неможливості чинити силовий опір у Криму слід було притьмом виводити з АРК і Севастополя сучасну бойову техніку, включно з літаками та кораблями, вивозити банківські активи і відганяти на «материк» залізничний транспорт, узагалі, оперативно евакуювати все і всіх, що тільки можна. А на додачу слід було негайно зафіксувати на рівні Конституції право кримських татар на національно-територіальне самовизначення. Відтак, офіційний Київ отримав би одразу кілька політичних козирів, і навіть західні миролюбні партнери не заперечували б, якби в разі силового блокування українських частин ті діяли так, як свого часу хорвати: попередження з гучномовців, а через хвилину – вогонь на ураження; Гаазький трибунал визнав такі дії хорватських військ, в тому числі проти місцевих «ватників», законними.

Але було обрано третій, найгірший варіант – не піддаватися на провокації, не робити нічого, і чекати, доки Путін не полюбить нову українську владу…

Загальну ставлення офіційного Києва до Криму і кинутих там напризволяще українських військ чітко характеризують дві події, які відбулися у прямому ефірі 21 березня (коли, власне, російська операція з окупації Криму добігала кінця). До студії Савіка Шустера зателефонував з бази Донузлав командир десантного корабля «Кіровоград» капітан ІІІ рангу Володимир Хромченков. Й ось що він сказав: «Екіпажі кораблів досі очікують від керівництва країни адекватного наказу, що їм робити… І взагалі хотілося б, щоб держава якось звернула на нас увагу, щоб Міноборони встановило зв’язок з кораблями. Сьогодні і пан Турчинов, і адмірал Тенюх заявляли, що з усіма розмовляли, з усіма підтримують зв’язок. З нами ніхто на зв’язок до моменту постановки мене і «Чернігова» до причалу не виходив. В усіх були наші мобільні телефони, завдань ніяких нам не ставили. Тільки слова: «Тримайтеся! Слава України» і все… Більше – нічого».

А тим часом командувач ВМСУ Сергій Гайдук в ефірі 5-го каналу хвацько доповів: «Станом на сьогоднішній день у мене є зв'язок абсолютно з усіма командирами, які дислокуються у Криму, я чітко ставлю завдання командирам щодо ситуації, яка складається, і питання виведення військ з АРК не стоїть». За його словами, військовики продовжують виконувати завдання з охорони та оборони військових частин і пунктів постійної дислокації кораблів ВМС у Криму. Мовляв, відпрацьовані алгоритми дій, які доведені до відома командирів військових частин. «Тому кожен командир тримає військову частину, кожен командир тримає корабель і чітко знає, що і як робити, і в якій послідовності».

Кому з них слід вірити? Судячи з подальших подій, не адміралові…

То ж чи дивно, що ті військовики, яких не спокусили власні «дім, сад, город» і висока зарплата у загарбаному Росією Криму, врешті-решт деморалізуються після майже місяця героїчного опору окупантам та їхнім місцевим посіпакам, і сходять на берег чи полишають територію баз, не знаючи, що їм робити?

Це, власне, була стисла хроніка подій, а тепер – декілька запитань.

Чи просто страх керував тодішнім прем’єром і низкою членів уряду? Варто згадати, що за чотири з гаком роки до російського вторгнення кандидат у президенти України Яценюк говорив про Крим: «Автономия должна быть экономически независима, тогда не будут подниматься политические вопросы». Але ж економічна незалежність – це власна податкова система, власні фінанси, власна економічна політика, зрештою, державна власність у руках місцевої влади. Справді, політичні питання тоді не порушуватимуться – вони будуть розв’язані автоматично фактом економічної незалежності. Може, це щось сказане зопалу? Ні. Крим, виявляється, «это украинский Гонконг… Крымская автономия декларативна и ее нужно наполнить реальным содержанием. Это в первую очередь право самостоятельно устанавливать налоги и сборы, а также управлять ими». («Комсомольская правда Крым», 13.11.09). Нагадаю: Гонконг у Китаї повністю контролює своє законодавство, поліцію, грошову систему, митницю, імміграційну політику, а ще має власне представництво у міжнародних організаціях і на спортивних заходах. Тож Яценюк мав намір у разі виграшу президентських виборів створити фактично незалежну кримську (і, ясна річ, не кримськотатарську, а проросійську) державу. Чи змінив він свої погляди на Крим і його проблеми, ставши прем’єром? Цікаве питання, чи не так?

Й інше питання, на перший погляд не пов’язане з Кримом. Але тільки на перший. Чому Україні Захід досі не надав летальної зброї? Як на мене, одна з головних причин цього – те, що досі не розслідувано, яким чином величезна кількість такої зброї потрапила до рук росіян (а перед тим – до «ввічливих зелених чоловічків», серед яких були і вояки РФ, і місцеві заколотники) у Криму, яким чином сталося так, що зрадили присязі тисячі вояків України (включно з генералами й адміралами). Небажання визначити, як і чому це все сталося, на думку будь-якої неупередженої людини означає, що надавати сучасну зброю українцям небезпечно: вона може легко опинитися в руках проросійських терористів – з відповідними наслідками.

Отож обставини здачі Криму Києвом Кремлю мають бути якнайшвидше розслідувані. Йдеться не просто про покарання капітулянтів і боягузів, а про унеможливлення надалі подій такого ґатунку і про вироблення ефективного плану повернення Криму до складу Української держави.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Погляди, висловлені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції