Доступність посилання

ТОП новини

Пропаганда і реальність: Крим 1943-45 років у російських телесеріалах


Спеціально для Крим.Реалії

Про політичні цілі та брутальні методи російської телепропаганди написано та сказано чимало. Зокрема, і про те, як вона понад два десятиліття обробляла кримчан, готуючи підтримку з їхнього боку окупації півострова. І сьогодні вона щосили (й досить ефективно) засмічує мізки як громадянам Росії і жителям Криму, так і певній частині українців (не без її впливу приблизно 10% громадян України, що живуть поза окупованими територіями, ледь не закохані в Путіна та підтримують його дії – такі цифри дають майже всі соціологічні агенції, як українські, так і західні). Дехто з російських лібералів сумно жартує, що якби раптом перестали працювали всі телевізори, у десятків мільйонів росіян почалася б «ломка», як у наркоманів без «дози», бо вони живуть у світі телеілюзій, радикально відмінному від реального.

Але було би помилкою вважати, що російська телепропаганда зводилася чи зводиться до лобових атак на свідомість і підсвідомість аудиторії у стилі à la Дмитрій Кисельов чи Владімір Соловйов. Є в її арсеналі й значно витонченіші прийоми, передусім пов’язані з десятками телесеріалів, які щороку виходять на екран і розраховані не лише на «простолюд», а й на більш-менш освічену публіку. В тому числі – й телесеріали, в яких розповідається про ключові для розуміння кримських реалій ХХ і ХХІ століть 1943-45 роки.

Істотно підправлена історична «дійсність» постає на екранах телевізорів, щоб потім міцно закріпитися у підсвідомості мільйонів людей

Візьмімо для прикладу три талановито зроблені серіали: «Диверсант 2: Кінець війни» (2007), «Смерть шпигунам. Крим» (2008) та «Я́лта-45» (2011), які неодноразово показувалися і російськими, і номінально українськими телеканалами, тобто на Кримському півострові їх можна було передивитися донесхочу. У всіх трьох головними героями є офіцери та генерали СМЕРШу (контррозвідки часів війни), військової розвідки та НКВС. У всіх трьох за допомогою різних методів вибудувана істотно підправлена історична «дійсність». Вона постає на екранах телевізорів, щоб потім міцно закріпитися у підсвідомості мільйонів людей, і не в останню чергу – самих кримчан.

Україна без українців – так далеко навіть нацисти у своїх планах не заходили. А тут номінально напівукраїнський продакшн наочно доводить, що і Вінниччина, і Слобожанщина, і Полісся – «русский мир»

Отож, почнімо зі стрічки «Смерть шпигунам. Крим». Це найдовший із трьох телефільм (вісім серій), який, своєю чергою, є другою частиною циклу під загальною назвою «Смерть шпигунам» (загалом наразі знято п’ять частин). Дія трьох із них відбувається на «материкових» українських землях, однієї – у Білорусі, а однієї – на південному березі Криму. «Війну виграли завдяки працівникам «органів», – таким є головний мотив циклу. Ці працівники виступають у різних іпостасях і під різними личинами – чи то розвідки, чи військової контррозвідки, чи спецзагонів НКВС, – але в будь-якому разі глядачеві зрозуміло – йдеться про «компетентні органи». І ще одна важлива деталь: німці у фільмах між собою розмовляють німецькою (з накладеним перекладом), росіяни – російською, а білоруси й українці… теж російською, навіть у селах. Вряди-годи з вуст деяких епізодичних персонажів звучить або «тарапуньківський сленг» української мови, або перекручені українські слова, вимовлені з московським акцентом. Україна без українців – так далеко навіть нацисти у своїх планах не заходили. А тут номінально напівукраїнський продакшн Star Media наочно доводить, що і Вінниччина, і Слобожанщина, і Полісся (а саме ці регіони є ареалами дії трьох із п’яти частин циклу) – «русский мир», а поодинокі «хохли» з їхнім «хохляцькім наречієм», як говорить один із персонажів першого сезону, – то поодинокі вкраплення в нього, при тому або якісь дурники, або поліцаї… Ну, а з усіх білорусів у телефільмі тільки один говорить «трасянкою», тобто місцевим варіантом того, що в Україні зветься «суржик».

Щоб утвердити цінності «русского мира», у телевізійному Криму 1944 року не показано і сліду того, що тут жили кримські татари. Ніхто навіть не згадує про їхню депортацію

Фабула кримського фільму із циклу «Смерть шпигунам» така. Осінь 1944 року. У Криму, який за півроку до цього зайняла Червона армія, за умов абсолютної секретності готується конференція лідерів трьох переможних держав – СРСР, США та Великої Британії. А в тому, що гряде перемога Об’єднаних Націй, уже не сумнівається ніхто. Єдиний шанс, який залишається у нацистської Німеччини – спробувати фізично усунути «велику трійку» Рузвельта, Сталіна і Черчилля разом із їхніми найближчими соратниками та помічниками, адже всі вони зберуться у Ялті на початку 1945 року. Німецькі диверсанти заздалегідь готують терористичну операцію, та на заваді їм стає непереможний СМЕРШ.

Ну, а щоб утвердити цінності «русского мира», у телевізійному Криму 1944 року не показано і сліду того, що тут жили кримські татари. Ніхто навіть не згадує про їхню депортацію – і про депортацію кримських греків, вірмен і болгар, все зведено до «виселення тих, хто не має прописки». Інакше кажучи, Україна без українців, Крим без кримських татар, навіть без їхнього сліду…

При цьому, вочевидь «відбілюючи» сталінський тоталітаризм, автори «Смерті шпигунам» застосовують відверто похабні політичні прийоми. Кримська частина циклу закінчується таким написом на екрані: «11 февраля 1945 года Ялтинская конференция закончила свою работу. Решения, принятые Иосифом Сталиным, Франклином Рузвельтом и Уинстоном Черчиллем, создали такую систему мироустройства, которая позволила планете более, чем на полвека забыть о том, что такое война».

Як прийнято казати, Геббельс відпочиває. Про локальні війни я мовчу – їх були десятки, нерідко довготривалих із мільйонними жертвами (як-от війна у В’єтнамі, яка точилася з початку 1960-х до 1975 року чи ірано-іракська війна 1980-1988-го років). А совєтське вторгнення до Афганістану – що, його не було ніколи? І під’юджуваних СРСР воєн на Близькому Сході – також? І війни, яку Об’єднані Нації вели в Кореї проти агресії з боку Сталіна, Мао та Кім Ір Сена, в якій сторони втратили загиблими понад 2 мільйони людей та яка лише дивом не переросла у ядерну, теж ніколи не було? Нарешті, Ялтинська система віддала під омофор Сталіна ледь не половину європейських країн, де на півстоліття з гаком запанували насаджені Кремлем тоталітарні режими. Але для юридично напівукраїнського продакшну Star Media у цьому циклі найголовніше – вибудувати паралельну реальність, у якій зло є добром, брехня – правдою, Крим – апріорі позбавленим кримців, чекісти – героями без страху та докору, а Сталін – великим політичним діячем…

Боротьбі з німецькими шпигунами і диверсантами у переддень Ялтинської конференції присвячений і чотирисерійний телефільм «Ялта-45» («Арт-Базар Синема», «Централ партнершип»), що претендує ледь не на документальне відтворення історії: в ньому фігурують реальні тогочасні персонажі, титри подані на тлі фотографій воєнної доби (це, до речі, один із найулюбленіших прийомів пропагандистських телесеріалів: стилізація «під документ»). Цей серіал справляє враження значно правдивішого: тут згадуються і масові депортації кримських татар і вірмен («Пів-Криму виселили, а інших десять разів перевірили» – говорить один із героїв фільму), і жорстокість «органів» рельєфно змальована, і злидні воєнного часу показані – поряд із шикуванням «верхів». Але водночас серіал ненав’язливо підказує аудиторії «правильні» відповіді щодо історичних подій. І «хороші» представники цих же «органів» фактично виграють війну, зриваючи замах на Сталіна, Рузвельта і Черчилля, і за кримськими татарами гріхи водилися (скажімо, в одному з партизанських загонів було п’ятеро кримців; четверо дезертирували, а п’ятий залишився, воював добре, проте після депортації своїх рідних пристав до німецької диверсійно-розвідувальної групи), і життя на півострові буяє на повну силу.

Не показувати ж усю нелюдськість сталінського режиму, можна допустити лиш «окремі недоліки» у поєднанні з «порятунком світу»

А тим часом у Ялті, в якій і навколо якої розгортається дія серіалу, такого буяння бути просто не могло. Як згадував один із тих, хто забезпечував охорону Ялтинської конференції, майор НКВС Петро Грищенко, «на 30 кілометрів від палацу були виселені всі мешканці». А Лівадійський палац, в якому відбувалася конференція, розташований на відстані трьох кілометрів від околиць Ялти. Та й із усіх будинків по всьому Криму, які стояли вздовж трас, якими могли рухатися кортежі делегацій «великої трійки», мешканці теж були виселені й замінені на чекістів. А ці траси вели і в Сімферополь, і в Севастополь, і в Саки, де був розташований аеродром для прийому гостей… Іншими словами, вже в силу цього нічого з показаного на телеекрані просто не могло статися. Та не показувати ж усю нелюдськість сталінського режиму, можна допустити лиш «окремі недоліки» у поєднанні з «порятунком світу»…

І, нарешті, десятисерійний «Диверсант 2: Кінець війни». Кримський сюжет у ньому охоплює дві з половиною серії. В окупованому нацистами Криму діє фальшивий партизанський загін, сформований із «місцевої наволочі» (такий термін уживають його берлінські організатори) під командою німецьких офіцерів. От тільки ці місцеві мають переважно українські прізвища (наприклад, Дзюба)… Загін цей має ціль – знайти тайник, у якому сховані надсекретні совєтські документи і зразки наукових розробок, які дозволяють робити літаки візуально невидимими (такі розробки в СРСР дійсно були, так що це – не повна фантастика). Троє головних героїв серіалу одержують завдання під виглядом німецьких парашутистів проникнути у фальшивий партизанський загін, знищити тайник і вивезти одного з творців невидимого літака професора Сергєєва. Знищивши тайник, а на додачу – ще й сотні (!!!) ворогів, троє диверсантів захоплюють німецький літак і вивозять професора на «велику землю». Передові совєтські технології не дістануться нацистам!

Російські телесеріали про Крим 1943-45 років є чинниками формування сучасної російської історичної міфології про «рятівників людства», «здобуту власними силами велику перемогу» і «всесвітню місію російського народу». А звідси прямий шлях до «Крим-нашу»

І знов-таки, Крим 1943-го, за рік до депортації, вже постає у серіалі вільним від кримських татар. Хіба що згадується прізвище з тюркськими коренями – Кабаєв, яке належить одному з німецьких парашутистів – мовляв, то був учитель фізкультури з Бахчисараю, який перейшов на бік німців…

Отож російські телесеріали про Крим 1943-45 років є чинниками формування сучасної російської історичної міфології про «рятівників людства», «здобуту власними силами велику перемогу» і «всесвітню місію російського народу». А звідси прямий шлях до «вставання-Росії-з-колін» і «Крим-нашу». Мовляв, ми порятували людство, то тепер маємо право на все. Зокрема, і на «исконно русский» Крим, і в минулому, і в майбутньому вільний від кримських татар.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG