КЕРЧ - Не сказати б, що у нас був дружний клас, але після закінчення школи традиція зустрічей однокласників затишно прижилася у нашому колективі. Для цього годився будь-який привід: попити пивка чоловічою частиною класу, кликати всіх, хто в Керчі, коли приїжджає хтось з іншого міста, і необов'язково влітку, а ще підходить класний ювілей або народження двійні у нашої старости. Та й круглі дати прощання зі школою – справа свята.
Але після 2014-го року я в посиденьках своїх шкільних корешів не беру участі: немає бажання перетворювати зустрічі на політичні чвари. Більшість виявилася чи то щирими, чи то вимушеними русофілами, спілкування з якими шкодить моєму душевному здоров'ю.
Більшість виявилася чи то щирими, чи то вимушеними русофілами, спілкування з якими шкодить моєму душевному здоров'ю
Особливо дратує русофільство тих, чиї родичі живуть на материковій Україні. «Тю, сестра стала такою хохлушкою, з вінницькою ріднею чоловіка, що нудно! Перейшла повністю на мову, уяви! Російський паспорт погрожує порвати, який матір із батьком її ледве вламали отримати у 2015-му році! Матері «швидку» викликали. А їй хоч би хни! Хрін вона від мене частку у батьківській квартирі отримає!» – обурюється колишня чарівна дівчинка Юля.
Інша, Анжела, в контрах із братом, який умовив батька, який вийшов у вересні на пенсію, поїхати до нього на зиму до Івано-Франківська. «Як мені батю тепер повертати? Можна, звичайно, через закордон повернутися додому, але такі гроші ломлять, що жах! Добре ще, що я забрала у батька банківську картку і отримую його пенсію, бо, за російськими законами, виплати могли б або зменшити, або зовсім припинити. А то я хоч його квартиру оплачую. А все братик! Нив, мовляв, навіщо, батю, тобі ця рашка, поїдемо, паспорт тобі зробимо біометричний, подивишся, як люди в Європі живуть! Поїхали…»
Та все ж таки стосунки з однокласниками підтримую: безглуздо було б стригти всіх під один гребінець, тим більше в теперішній дійсно дуже непростій ситуації, коли крок ліворуч чи праворуч від генеральної лінії Володимира Путіна серйозніший за зарахування до іноагентів, і багато хто, обережно, висловлює своє справжнє ставлення до війни з Україною у суто довірчому форматі. До недавньої зустрічі з Льошею, з яким ми навчалися в одному класі лише два останні роки, я й уявити не міг, що з ним, молодим чиновником, ми опинимося на одній хвилі. Мене здивувала його позиція в соцмережі відразу ж після початку війни: в алегоричній, проте досить відвертій для бюджетника, формі він пояснював, що мир кращий за ворожнечу і війну.
При особистій зустрічі, а ми буквально випадково перетнулися з ним в обідню перерву в центрі, він, який зазвичай виглядав справжнім мачо, виглядав не найкращим чином. І був збентежений моїм запитанням: що так його змінило, хвороба, душевні метання, любовні страждання. Ти що, нещодавно приземлився? – Запитав він мене. – Який настрій – такий і вигляд. Майже всі мої однокурсники залишилися у Харкові, я страшенно переживаю за них, бо з одним ніяк не вдається зв'язатися. Мені страшно уявити, що ракета, що летіла з Криму чи Білгорода, могла вбити його, бо це робить мене не непрямим, а прямим співучасником. Та що тобі говорити, коли вже ти точно розумієш, про що я?! Вибір у нас з тобою невеликий: чи мобілізація, чи атомна війна. Коротше, картина ясна, Росія красна, і мені з Росією не по дорозі ...»
Льоша, чесно скажу, не єдиний серед моїх знайомих, хто має проукраїнську позицію, але не має рідні в Україні. Так, такий парадокс, що війну найчастіше засуджують ті, кого з Україною нічого не пов'язує, окрім відвідування Києва чи лікування у Моршині.
Такий парадокс, що війну найчастіше засуджують ті, кого з Україною нічого не пов'язує, окрім відвідування Києва чи лікування у Моршині
Світлану, мою першу сусідку по парті, щоліта возили до Трускавця поправляти здоров'я. Вона навіть вступати думала у Львові, але батьки єдину дочку далеко не відпустили. «Ми зупинялися в пансіонаті Львівського автозаводу, і в мене, і в батьків знайомих у Львові багато. Дехто приїжджав у гості, навіть зупинявся у нас. Після анексії хтось порвав із нами зв'язок мовчки, інші – після словесних баталій на політичні теми, але з багатьма ми продовжували підтримувати стосунки, а моя подружка-львів'янка стала мені сестрою. Кровної рідні у нас в Україні немає, ми – кримчани у багатьох поколіннях, але в мене душа болить від думки, що нікого зі знайомих, які там живуть, я більше ніколи не побачу. А потім страшно робиться, що мене вважають своїм ворогом люди, які раніше добре ставилися до мене. Ні, уявити не можу, що ми з моєю Олесею вороги».
Наша єдина в класі золота медалістка Наташа дуже нетовариська людина. Подруг у неї в школі не було, зустрічей із однокласниками вона уникала під усілякими ввічливими приводами.
Росія – це вирок майбутнім життєвим планам
А нещодавно зупинила мене на вулиці і спитала про мого старшого брата. «Це жах! Запевняти, що росіяни з українцями – один народ, та йти з ними воювати. У мене в голові не вкладається, до якого ступеня ворожнечі ми дійдемо з українцями, особливо з тими, чиї діти загинули під бомбардуваннями… Я навіть не засуджую жінку, яка втратила вбиту доньку, якщо вона забажає смерті всім російським дітям. Як матір я її чудово розумію. Я своєї проукраїнської позиції ні від кого не приховую, хоч мій батько – офіцер російської армії у відставці, а мати працює у держструктурі. Батьки дивуються, де я нахопилася «хохляцького вірусу», бо вся наша родина пов'язана із Сибіром. Якби маму не довелося після мого народження та складної операції терміново вивозити на морський південь, а грошей у батьків вистачило лише на житло у Керчі, ми б так і жили у Томську. Я перша в сім'ї вчила українську мову, я перша з родини побувала у Києві, у мене український паспорт та закордонний, за яким я після безвізу їздила до Європи. Звичайно, в Криму до певного часу спокійно, і ті, хто переїхав сюди після 2014 року з України, раді, що війна їх обійшла.
Прощаючись, вона, нітрохи не бентежачись, промовила магічні слова: «Слава Україні!»
Але згадай наших з тобою тямущих і професійно просунутих однокласників, які зробили кар'єру в Києві. Хоч один із них повернувся до Криму після окупації? Ні, вважали для себе безперспективним. Я розмовляла з одним із них, він навіть такої думки не допускав, незважаючи на те, що його батько велика людина тут і міг його рухати вгору. «Росія – це вирок майбутнім життєвим планам», так він мені сказав. І я його розумію, бо тут глухий кут. Я сама, дякую чоловікові за фінансову можливість, залишила роботу у 2014 році, тому що російські закони та практики відкинули мене назад, я б деградувала, хоча в мене майже готова була кандидатська». Прощаючись, вона, нітрохи не бентежачись, промовила магічні слова: «Слава Україні!»
На тлі цієї розмови я, мабуть, вельми розслабився і, зустрівши в супермаркеті нашу колишню класну керівницю, вирішив, що вона адекватна людина. Але проколовся. «Ну, всім зараз непросто, – почала пояснювати вона мені, ніби втовкмачувала великі шкільні істини. – І нам теж нелегко, бо немає порозуміння з українцями, які не беруть нашої допомоги».
Я не став питати у неї, про яке порозуміння з убивцями вона говорить. Не став вимовляти вголос, що я думаю про неї. Просто зрозумів, як швидко вчора ще приємні тобі люди, з якими ти мав спільні погляди, перетворюються на твоїх, нехай і не явних, ворогів.
Андрій Фурдик, кримський блогер, керчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net/. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
