1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередню частину читайте тут.
Іншалла, ми не пошкодуємо
Певного дня зранку я пішов до військової комісії, мене оглянули. Я отримав призначення до Першої школи прапорщиків, з комісії повернувся прямо до [Номана] Челебіджіхана. Я розповів, що зробив. Я сказав, що зрозумів, що неможливо розв’язати цю проблему, постійно дискутуючи, і не можна відкладати рішення до нескінченності. Челебіджіхан зрадів, немов я визволив його від якогось нещастя. Він поцілував мене і сказав: «Іншалла [«якщо Аллаху завгодно»], ми не пошкодуємо...», – оскільки і він теж уже ухвалив рішення. Наступного дня він поїхав до Криму, зголосився до комісії в Гьозлеві і почав звичайну службу в Акмесджіті, оскільки Психоневрологічний інститут, в якому він займався, не був визнаний офіційним вишем, і тих, хто там навчався, не брали в прапорщики.
У школі прапорщиків в Москві
Я розпочав навчання і муштру в Першій школі прапорщиків в Москві. Дні були спекотними, ночі холодними. Через спеку ми сильно втомлювалися на муштрі. Рано вкладалися спати, рано вставали. Позаяк вся школа складалася зі студентів університету, то і тут я легко обзавівся товаришами. Ми говорили про все, і тут я також скористався нагодою підучитися російській мові...
Те, що я навчався у Франції, не подобалося деяким офіцерам, вони дивилися на мене з підозрою
На другий день після початку навчання якийсь офіцер запитав мене про імена царя, його матері й цариці. У них були надзвичайно довгі офіційні титули. Кожен мусив пам'ятати їх і у разі запитання правильно, чітко і рішуче вимовити їх. Я цього не вмів, ніхто мені раніше не говорив, що це потрібно знати. Натомість учні, які навчалися в російських школах, знали. Офіцер запитав, де я вчився. Я відповів, що спершу у Франції, а потім в університеті у Петрограді. Це трохи пом'якшило мою провину. Він сказав, що запитає те саме за кілька днів, і до того часу я повинен чудово навчитися всій титулатурі. Звичайно, не гаючи часу, я, як папуга, усе вивчив. Те, що я навчався у Франції, не подобалося деяким офіцерам, вони дивилися на мене з підозрою. Начальником школи був культурний, освічений офіцер, за природою мислитель. Під час муштри він кілька разів підходив до мене поговорити. Я не сумнівався, що він намагається мене зрозуміти. Я збагнув, що він прагне виявити мені своє розуміння і прихильність особливо чуйним і душевним чином і не хоче відштовхнути мене, бо помітив, що я, у свою чергу, відчув, як інші ставляться до мене з підозрою. Він розповідав мені про офіцерів і солдатів-мусульман, з якими познайомився під час своєї військової кар'єри. Він згадував їх з теплотою, прямо-таки хвалив. Він зізнався мені, що деякий час служив у нашому Кримському кінному полку, і заявив, що це був найпрекрасніший період його військового життя. Далі він розповідав, що позаяк у нього хворі легені, після війни він оселиться в Криму і проведе там решту своїх днів. Він говорив, що кілька разів вже бував у Криму і зачарований його красою. Мені подобався цей мудрий, прямий і патріотичний офіцер. І він теж дізнався, що я його шаную. Він, хто володів широкими знаннями, хорошим вихованням і людськими почуттями, був просто винятком з відомих мені російських офіцерів. І він був прихильний до мене. Я міг розраховувати на його допомогу. Найбільшою люб'язністю, яку він надав мені, був дозвіл взимку надягати навушники.
Наприкінці осені [1916 року] почалися проливні дощі. Відбуваючи муштру під дощем, ми сумували за літом. Натомість холоди, які посилилися до зими, змусили нас, у свою чергу, затужити за дощовою порою. Восени і взимку найважчим для мене було рано вранці вискочити з ліжка. А вже найбільше мене мучили нічні тривоги. У такій ситуації ми мусили негайно підготуватися і з готовою зброєю зібратися на плацу. Крім цього, те, що мене найбільше турбувало взимку, це те, що у мене дуже мерзли вуха на навчаннях, які ми проводили в околицях Москви – в лісах і на пагорбах. Зрештою, одне вухо я відморозив ще у 1915 році, коли у Петербурзі кілька хвилин їхав без шапки на сходинках трамвая. Тепер у цьому холоді я страждав від того обмороження. Начальник училища дозволив мені за містом і тоді, коли не було інспекції, надягати навушники, що позбавило мене цих великих страждань.
Ми виходили зі школи раз на тиждень. Про всяк випадок, близько двох місяців я не відновлював контактів поза школою. У цей час приблизно на два місяці приїхав до Москви Асан Сабрі Айвазов, за нашою пропозицією залишивши управління «Терджиманом» нашому колезі Аблякіму Ільмі. Як же важко мені було витримати. Я не міг щотижня, тому кожні два тижні я ходив до нього, і ми годинами теревенили.
Садрі Максуді Бей
Під час одного з таких візитів я познайомився із Садрі Максуді Беєм [Садретдіном Максудовим], якого знав лише з розмов і до якого мав велику пошану і прихильність. Він розпитував мене про моє паризьке життя, професорів і враження. Він надзвичайно прозорим чином розповів нам про свої думки про ситуацію в Росії і та наше майбутнє. Садрі Бей став для мене найбільш підготовленою до нових викликів людиною з-посеред тих представників російської татарської інтелігенції, яких я досі знав. Я знав, що в Думі він виголосив історичну промову, в якій відкинув звернення до нас як до «російських мусульман» або за племінними назвами, знав, що тоді в перший раз з офіційної і найвищої трибуни росіянам сказали, що ми – татари, ми – значна частина спільноти тюркських народів, знав, що говорила про це людина компетентна і захоплена – і відчував до нього велику повагу. Хоча на нього зводили наклеп, що «Садрі Бей з кадетської партії і співпрацює з нею заради власного становища і власного блиску», всупереч моїм лівим переконанням, моя пошана до нього не похитнулася.
Я знав, що в Думі він виголосив історичну промову, в якій відкинув звернення до нас як до «російських мусульман» або за племінними назвами
Поговоривши з ним, я зрозумів, що поки ми ще не підготовлені належним чином, і поки функціонує російська державна машина, лише кадети можуть позитивно вплинути на цю машину, і лише з кадетами нам корисний спільний рух. Те, що конкретна мета союзу Садрі Бея з кадетами не в та, щоб прислужитися їм, а турбота про те, щоб це вони були корисні нам, пізніше переконливо довів його історичний виступ про Протоки, який він виклав на зборах цієї партії. Коли я розповів Асану Сабрі свої враження про Садрі Беї, то Асан Сабрі заявив, що поділяє мою думку, заявив, що так само Ісмаїл Гаспирали [Гаспринський], хай спочиває він у мирі, вважав, що серед татар в Росії після Фатіха Каріма і Алімардана Топчибашева йде Садрі Бей. Досі у мене не було нагоди зустрітися з цими діячами особисто. Лише потім мені довелося познайомитися із цими великими синами народу російських татар, до яких я мав пошану і за текстами і діяльністю яких здалеку стежив.
Молоді росіяни, молоді українці
Я повністю звик до життя у школі прапорщиків-муштру виконував старанно і навіть із задоволенням, у вільну хвилину читав російські романи, дискутував з російськими товаришами. Я хотів пізнати їхній менталітет. Час минав. Я прийшов до висновку, що приватно росіяни дуже сердечні, зав'язують глибоку дружбу. Однак познайомитися з російським народом мені не вдалося. Я також помітив, що якщо серед молодих російських інтелігентів (а серед таких я перебував) трапляються підступні, заздрісні, брехуни, то вони намагаються цих якостей не виявляти. Бо добре знають, що у цьому середовищі це буде сприйнято дуже погано.
За духом і почуттями нічого було і порівнювати російську інтелігенцію чи російський народ з українцями. У них був обмежений кругозір, вони жадібні, хитрі, не відкривають душі перед іншою людиною. Навіть коли вони виявляють сердечність, в них є певна штучність і примус. Вони не прив'язуються до людини від щирого серця, від щирої душі. Навіть коли вони висловлюють свою з наміру щиру думку, відчувається, що вони все одно думають інакше.
Добре, але дивись не на мене, а на ворога
Єдина подія, яка у шкільному життя потрясла мене, була наступна: офіцер, який проводив заняття з використання багнета, знаючи, що я мусульманин і, можливо, навчався в Туреччині, коли слід було встромити багнета у повний мішок соломи, прикріплений до дерева, сказав: «Ну, уяви собі, що це турок, тоді атакуй». Кров вдарила мені у голову. Дивлячись прямо в очі офіцеру, я встромив багнет у мішок... «Добре, – сказав він. – Але дивись не на мене, а на ворога...». Я довго відчував гіркоту цієї події. Цей грубіян освіжив і помножив біль у моєму серці.
Провісник революції
Для мене це був провісник революції і найважливіша ознака того, що революція відбудеться. Я був щасливий.
Певного дня до нас дійшла звістка, що на московських заводах страйкують робітники, і що якщо почнуться хвилювання, нас відправлять на їхнє придушення... Невідомо, звідки з вуст в уста стала поширюватися поголоска, що ми не повинні в такій ситуації стріляти в народ. Для мене це був провісник революції і найважливіша ознака того, що революція відбудеться. Я був щасливий. З цього дня я ще більше полюбив школу і товаришів. Адже ми всі вже були на одному і тому ж фронті... За відомостями, які доходили до нас, Друга школа прапорщиків ухвалила таке ж рішення. Не знаю, чи відчувало наше начальство наше ставлення, або ж страйк закінчився раніше, у всякому разі, такого завдання ми не отримали…
Значить, і тобі судилося вдягти цей козачий мундир...
Нарешті, десь в середині листопада школа закінчилася. Я був направлений до Одеси, в першу дивізію, яка якраз організовувалася. Тим часом п'ять днів я міг провести в Криму. Я прибув до села у формі прапорщика. Мама обняла мене, сказавши: «Значить, і тобі судилося вдягти цей козачий мундир». І зітхнула: «Аби за допомогою Аллаха все добре закінчилося». Хоча з батьком ми ще не зовсім помирилися – він прийняв мене з любов'ю. Я навіть не помітив, як минули три дні вдома, і з жалем вже розставався із родиною. Я вирушив до Одеси.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
