Доступність посилання

ТОП новини

Ще раз про національну гордість великоросів: як радник Аксенова показав себе «у всій красі»


Спеціально для Крим.Реалії

Сталося щось екстра неординарне. У Криму, на відпочинку в Феодосії, тобто на батьківщині своєї дружини, уродженки Феодосії Міхєєвої (Сиротиніної) Лариси Олександрівни, теж, як і чоловік, випускниці філософського факультету МДУ, нині домогосподарки, якщо вірити російським довідникам, побував московський гість, радник глави Криму Сергія Аксенова Сергій Міхєєв.

Свій досвід відпочинку на вже шість років реформованому російському курорті він підсумував так: «Сервіс кримський не встигає за реаліями. Особливо, мені здається, процес «охохлячування», який над Кримом 30 років тяжів, вплинув на все. Я, наприклад, мало не спізнився на поїзд через чудову службу таксі там. Є таке таксі в Феодосії – «Десяточка». Огиднішого таксі в житті не бачив. Хто буде в Феодосії... Таксі «Десяточка»... Нікому не пораджу. Я про це згадуватиму щодня цього сезону, а потім ще наступного. Добре, добрі люди допомогли, а то я б запізнився на потяг». Він також звернув увагу, що відпочивати в Криму «добре». Натовпів туристів у Феодосії політолог не помітив. На його думку, більшість тих, хто приїхав, зібралася на Південному узбережжі Криму, де і «сконцентрувалася на одному пляжі».

Треба ж, Сергій Міхєєв безліч разів приїжджав до українського Криму, до тієї ж Феодосії, на батьківщину своєї дружини, щоб відпочити і повалятися на пляжі, і жодної скарги від нього ніхто не чув, усе його влаштовувало, як і безліч інших туристів із Росії. А тут шість років аксенівських реформ курорту псу під хвіст, а корінний москвич Сергій Міхєєв обзиває і ображає Україну й українців.

По-перше, «тьмяна московська зірка політології» сильно помиляється в арифметиці. «Охохлячування» Криму тривало не 30 років, а з 1954 року. Тобто 60 років, коли Україною в Криму на місці післявоєнної розрухи і підсумків російської депортації був побудований сучасний курорт, який у СРСР називали і міжнародним, і всесоюзним, і дитячим. По-друге, «Десяточка» цілком може подати на Міхєєва до суду (рекомендую!) за образу ділової репутації, оскільки в Феодосії засмаглий курортник Сергій Міхєєв ледве НЕ запізнився на потяг, тобто його тіло до поїзда підвезли якраз вчасно, і він НЕ запізнився. Тобто в своєму інтерв'ю на комерційну фірму «Десяточка» він звів наклеп, чим завдав непоправної шкоди діловій репутації комерційної організації.

Кримські журналісти з міхєєвського спічу підхопили не його критику кримського сервісу, а слово «охохлячування», що свідчить про навмисне прагнення розпалювати міжнаціональну ворожнечу

Але бог із ним, із московським невігласом, який учергове образив «братський народ» – українців. Справа не в ньому навіть, а в тому, що кримські журналісти з міхєєвського спічу підхопили не його критику кримського сервісу, а слово «охохлячування», що свідчить про навмисне прагнення розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Оскільки до чверті, а насправді, мабуть, набагато більше населення Криму складають саме українці, і їхня українська мова внесена до конституції Криму як державна, то це по-різному, в тому числі і за російським законодавством, є кримінальним злочином. І якби їхня прокуратура, силові органи не ганялися безрезультатно за «українськими диверсантами», а дивилися, що відбувається в кримському суспільстві, то давно вже проти Міхєєва і цих журналістів варто було б порушити кримінальні справи за публічні заклики до розпалювання серед кримчан ворожнечі на національному ґрунті.

Так, промова Міхєєва прозвучала в ефірі «Вести FМ», першим дослівно з образливим словом без належного за законом додавання коментарів із осудливою оцінкою редакції, процитував 3 серпня 2020 року «Крыминформ».

Слідом за ним, 12 серпня 2020 року, засвідчила свою зневагу до вимог закону про неприпустимість розпалювання ворожнечі на національному ґрунті газета «Крымские известия». Редакція спеціально винесла вороже слово в заголовок «Кримський сервіс назвали продуктом 30-річного «охохлячування», повторивши арифметичні помилки Міхєєва. Тобто, головне не в тому, що сервіс треба реформувати, а в тому, що московський політолог виявився невігласом і вжив образливе слово «охохлячування»? Дослівно в газеті написано: «Він повернувся до Москви після відпустки, проведеної в Феодосії, і назвав стан туристичного сервісу в Криму результатом 30-ти років «охохлячування». Текст супроводжують ілюстрацією з пишною жінкою на тлі купи мішків зі сміттям, куди, мабуть, якась пермська мадонна щойно викинула і свій пакет, формуючи картину нинішнього Криму.

Скрін статті на сайті газети «Крымские известия»
Скрін статті на сайті газети «Крымские известия»

Із точки зору журналістики, це супер-непрофесійна робота, що з боку Сергія Міхєєва, що з боку редакторів «Крымских известий». Я дивуюся, невже ж це і філософів, і журналістів саме в МДУ вчать ображати інші народи за національною ознакою, брехати, перекручувати і не перевіряти факти, посіяти ворожнечу між країнами і народами? Десь же є коріння цієї типової поведінки деяких випускників МДУ?

Чому ж цю подію я назвав екстра неординарнлю, тобто супер-ненормальною? А ось чому.

Цим словом Міхєєв образив не стільки український народ і особисто кожного українця Криму, скільки показав самого себе

Я думаю, що російські читачі чудово розуміють, що цим словом Міхєєв образив не стільки український народ і особисто кожного українця Криму, скільки показав самого себе. Сергій Міхєєв не може собі навіть уявити, скільки невтішних слів на його адресу висловили і написали на форумах люди, які почули його промову. Думаю, випускник філософського факультету МДУ не лінувався вивчати російську мову і знає, що в словнику української мови майже вдвічі більше слів, ніж у російській. Тому на мові міщан є набагато більше нецензурних слів щодо його нації, ніж у його мові відносно українців. Усі вони тепер на форумах адресовані філософу Міхєєву. Нехай насолоджується. Я міг би і процитувати, але не опускатимуся до його рівня, ви легко всі відгуки знайдете пошукачем.

Але характерно ще і те, що в історії є аналог цього випадку, це так звана «грузинська справа». Так, у 1922 році Серго Орджонікідзе, домагаючись приєднання Грузії до Закавказької республіки, допустив рукоприкладство щодо місцевих комуністів. Це приблизно так, як Міхєєв приїхав перевірити реформування кримського курорту і вжив рукоприкладство на словах, кровно образивши ні в чому не винних українців. Скаргу поїхав розслідувати Дзержинський. Крім цього, справа дійшла до Леніна і він продиктував статтю «До питання про національності або про «автономізацію», що стала, можна сказати, класикою в оцінці основ міжнаціональних відносин.

Ленін писав: «Орджонікідзе був владою щодо всіх інших громадян на Кавказі. Орджонікідзе не мав права на ту роздратованість, на яку він і Дзержинський посилалися. Орджонікідзе, навпаки, мав би поводитись із тією витримкою, з якою не зобов'язаний поводитись жоден звичайний громадянин, а тим більше обвинувачений у «політичному» злочині...».

А наступне міркування, на жаль, не стало основою російської національної політики, хоча завжди стверджувалося зворотне: «Необхідно відрізняти націоналізм нації гнітючої та націоналізм нації пригнобленої, націоналізм великої нації та націоналізм нації маленької. Щодо другого націоналізму – майже завжди в історичній практиці ми, націонали великої нації, опиняємося винними в нескінченній кількості насильства, і навіть більше – непомітно для себе вчиняємо нескінченну кількість насильств і образ, – варто тільки пригадати мої волзькі спогади про те, як у нас нехтують інородцями, як поляка не називають інакше, як «полячишкою», як татарина не висміюють інакше, як «князь», українця інакше, як «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, – як «капказька людина». Тому інтернаціоналізм із боку гнітючої або так званої «великої» нації (хоча великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великий держиморда) повинен складатися не тільки в дотриманні формальної рівності націй, але і в такій нерівності, яка відшкодовувала би з боку нації гнітючої, нації великої, ту нерівність, що складається в житті фактично... Що потрібно для цього? Для цього потрібна не тільки формальна рівність. Для цього потрібно відшкодувати так чи інакше своїм зверненням або своїми поступками щодо інородця ту недовіру, ту підозрілість, ті образи, які в історичному минулому завдані йому урядом «великодержавної» нації».

У цій же статті Ленін висловив своє ставлення і до Грузії, як ніби-то знав, що настане 8 серпня 2008 року: «І я думаю, що в цього випадку, щодо грузинської нації, ми маємо типовий приклад того, де сугуба обережність, люб'язність і поступливість потрібні з нашого боку воістину пролетарським ставленням до справи. Той грузин, який зневажливо ставиться до цієї сторони справи... по суті, порушує інтереси пролетарської класової солідарності, тому що ніщо так не затримує розвиток і зміцнення пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого так не чуйні «скривджені» націонали, як до почуття рівності і до порушення цієї рівності, хоча б навіть через недбалість, хоча б навіть у вигляді жарту, до порушення цієї рівності... Ось чому в цьому випадку краще пересолити в бік поступливості та м'якості до національних меншин, ніж недосолити...».

І про російський імперіалізм: «Інша справа, коли ми самі потрапляємо, хоча б навіть у дрібницях, в імперіалістське відношення до гноблених народностей, підриваючи цим абсолютно всю свою принципову щирість, весь свій принциповий захист боротьби з імперіалізмом. А завтрашній день у всесвітній історії буде саме таким днем, коли остаточно прокинуться пробуджені пригноблені імперіалізмом народи і коли почнеться рішучий довгий і важкий бій за їхнє звільнення». Ось Україна і Грузія зараз і ведуть цей бій, а їм протистоять всякі новоявлені імперіалісти.

І ще в 1914 році Ленін у статті «Про національну гордість великоросів» попереджав про те, чого не можна було допустити, але тим не менше і російська влада, і російські «політологи» допускають і зараз

І ще в 1914 році Ленін у статті «Про національну гордість великоросів» попереджав про те, чого не можна було допустити, але тим не менше і російська влада, і російські «політологи» допускають і зараз: «Ми пам'ятаємо, як пів століття тому великоруський демократ Чернишевський, віддаючи своє життя справі революції, сказав: «жалюгідна нація, нація рабів, зверху донизу – всі раби»... ми сповнені почуття національної гордості, і саме тому ми особливо ненавидимо своє рабське минуле (коли поміщики дворяни вели на війну мужиків, щоб душити свободу Угорщини, Польщі, Персії, Китаю) і своє рабське теперішнє, коли ті ж поміщики, утверджені капіталістами, ведуть нас на війну «щоб душити Польщу і Україну, щоб тиснути демократичний рух у Персії і в Китаї, щоб посилити зграю Романових, Бобринських, Пуришкевичів, які ганьблять нашу великоросійську національну гідність. Ніхто не винен у тому, якщо він народився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує і перебільшує своє рабство (наприклад, називає придушення Польщі, України і т. д. «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуєм і хамом, який викликає законне почуття обурення, презирства й огиди. «Не може бути вільний народ, який пригнічує чужі народи...». І ми, великоруські робітники, сповнені почуття національної гордості, хочемо будь-що-будь вільної та незалежної, самостійної, демократичної, республіканської, гордої Великоросії, яка будує свої відносини з сусідами на людському принципі рівності, а не на кріпацькому принципі привілеїв, що принижує велику націю... А економічне процвітання і швидкий розвиток Великоросії вимагає звільнення країни від насильства великоросів над іншими народами – цю різницю забувають наші шанувальники істинно російських майже-Бісмарків»(«Соціал-Демократ» № 35 12 грудня 1914 р.).

Великоруські чиновники, як бачимо, виявилися поганими учнями. Прізвища змінилися, а суть ставлення до інших народів залишилася такою ж, як і сто років тому. Головним чином через це і розвалився СРСР, тому і не можна створити нове утворення на принципах ХІХ століття. Хто ж вас тепер, після анексії Криму і Донбасу, після хамського ставлення до інших народів назве братами, хто з вами співпрацюватиме, хто вам віритиме?

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Ігоря Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG