Номан Челебіджихан: «Крим належатиме кримцям»

З ім'ям Аллаха Всемилостивого й Милосердного! Рівно 100 років тому в цей день, у ніч з 22 на 23 лютого, більшовики розстріляли кримськотатарського політика, громадського діяча, поета, духовного лідера, першого муфтія мусульман Криму та Східної Європи, президента Кримської Народної Республіки. Але вони цим не обмежилися... Особистість Номана була настільки харизматичною, що вони боялися навіть залишити його мертве тіло, боялися навіть його могили. Тому розчленували й викинули останки в море. Варвари, та ще до того ж дурні, не зрозуміли, що для кримських татар, мусульман загиблі на шляху священної боротьби насправді не мертві, а живі в прямому, й тим більше в переносному сенсі цього слова. Ми в це віримо, оскільки так сказано в Корані (сура 3, аят 169).

Про те, яким був Номан, які якості притаманні йому, написано й сказано чимало. Сьогодні я пропоную дізнатися всім нам про нього ще ближче через його ж слова, яким виповнилося 100 років, але які залишаються архіактуальними в наш сьогоднішній день, ніби він вимовив їх сьогодні всім нам. Але перед цим кілька слів про те, ким був, є і буде Номан Челебіджихан.

Номан народився в розташованому посеред степу селі Біюк-Сонак у 1885 році, в родині Ібраїма Челебі. У дитинстві він проводив весь час з батраками, пастухами, підпасичами, сезонними робітниками, які працювали на батька, з простими сільськими людьми, а те, що він є дитиною з багатої сім'ї і благородного походження, він не виказував ні словом, ні справами, і сам цього не відчував...

Він був наділений сильною любов'ю, сильною волею та сильним духом, обіцяне робив, від обіцяного не відмовлявся, йому було властивим холоднокровно й наполегливо виконувати обіцяне, він уникав усього непотрібного, всіляких перебільшень, всього порожнього, ‒ так росла ця дитина. Слова «здатися» для нього не існувало. Які б труднощі та перешкоди не зустрічалися на його шляху, «його обличчя блідло, лоб покривався потом, але не було сліз, він надихався і ніби відчував підйом». Так говорив про нього його близький друг і соратник Джафер Сейдамет.

Батько Номана, Ібраїм Челебі, як і його діди, був головою заможної, здавна відомої родини. Сім поколінь цієї родини більше, ніж багатством, славилися доблестю й людяністю.

Загалом, титул «Челебі» за часів існування Кримського ханства дарувався ханами як привілей людям, які мали особливі заслуги. Саме слово «Челебі» перського походження, означає «вихований, освічений пан». Певною мірою воно означало й духовне благородство.

Цікаві спогади про Номана

Відомий кримськотатарський поет і громадський діяч Шевхі Бекторе залишив цікаві спогади про життя Номана Челебіджихана в Стамбулі:

«Я особисто познайомився з ним у 1908 році... Відразу було помітно, як сильно він відрізнявся на тлі своїх товаришів, височів над ними. Він акуратно одягався, любив порядок. Був високоморальним і економним. Не палив і не пив алкогольних напоїв. Не втрачав час даремно, багато читав і багато працював...

Челебіджихан був трохи вищий за середній зріст, стрункий і здорової статури. Рухи його були вправними, а хода рівною. Коли він йшов, то трохи нахиляв голову, не роззирався навколо і поводився дуже серйозно. У манері одягатися у нього був просто ідеальний смак. І хоча вже минуло понад півстоліття відтоді, він постає перед моїми очима, немов я бачив його вчора: завжди чисте, густе й абсолютно чорне волосся, підстрижене на рівні потилиці, густі брови, густі вуса, трохи світліші, ніж волосся на голові. Він був дуже приємним, дуже темпераментним, з обличчям пшеничного кольору, а його розумні, темно-каштанового кольору очі, які горіли вогнем, змушували вірити в себе, ‒ таким був цей чоловік.

Він носив модний тоді серед учнівської молоді піджак, крою типу редінгот, з чорної вовняної тканини, жилет з кишенькою для годинника й дуже модні чорні брюки в білу смужку. Замість сорочки він носив накрохмалену манишку зі стоячим білим коміром та манжетами, а на шиї він зав'язував з особливим смаком велику краватку у вигляді метелика з чорного шовку з галунами, 20 сантиметрів у ширину. Ця оригінальна краватка привертала увагу оточення. Кримські дівчата, які відчували симпатії до нього, жартували: «Дме вітерець, а метелик ‒ як вітрило».

Обриси його шляху

Слова Номана, сказані юнакові Усеїну: «Якщо в ці дні активної боротьби нація пропонує тобі виконання відповідального завдання, ти маєш бути готовим до самопожертви, й навіть якщо тебе попереду чекає смерть, ти зобов'язаний, не чекаючи ніяких свідчень, брати участь у справі. Національна справа священна! Померти за націю ‒ це найбільша честь, найвища повага. Ти маєш вірити, що ця нація, якщо ти загинеш, здатна породити сотні таких Усеїнів. Отже, справа нації, її свобода та незалежність вимагають дуже багато жертв, вона може досягти своєї мети тільки в результаті кривавої боротьби. Тому не будемо втрачати часу: справа чекає...».

Номан чітко зрозумів, хто є ворогом нації. Коли турецькі революційні війська наближалися до околиць Стамбула, деякі кримські студенти з оточення Н. Челебіджихана повідомили про своє бажання записатися добровольцями в армію конституціоналістів. Н. Челебіджихан дав їм таку відповідь: «Революційне військо користується тут підтримкою, очевидно, що воно отримає перемогу. Однак ми будемо готуватися до бою зі справжнім ворогом усіх тюрків ‒ з росіянами. Ми маємо бути готові до цього».

Роль армії в національному русі

Свобода не дається ‒ свободу беруть. І в цьому контексті, очолюваний Н. Челебіджиханом Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, почавши свою діяльність, зайнявся одним з найважливіших питань ‒ військовим, тобто питанням створення кримськотатарських збройних сил. Фактично, Н. Челебіджихан вважав одним із головних завдань Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету саме вирішення військової проблематики.

«Він зобов'язаний дати нації щастя, світло та освіту, забезпечити цьому краю надійний захист, дати йому надію... Його (тобто Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету) обов'язок полягає в тому, щоб, з'явившись, він уберіг землю від усіляких негараздів і бурі потрясінь», ‒ говорив Н. Челебіджихан, розглядаючи кримськотатарські збройні сили як гаранта забезпечення такого захисту.

«Славні воїни! Як відомо, сьогодні в Росії анархія. Недопущення цієї анархії в Крим залежить від вас. Ми домоглися вашого повернення для того, щоб ви врятували Крим, кримських татар від анархії, щоб ви врятували честь, майно та життя людей. Я впевнений, що ви, провівши три з половиною роки на фронтах війни, в горах і окопах, виконуючи свої зобов'язання перед друзями та іншими людьми, зможете захистити свою Батьківщину від зовнішніх загроз. Хай живе Кримський кінний полк, хай живе татарське військо!».

Таким чином, цими словами Н. Челебіджихан висловив віру та надію, які він покладав на кримськотатарські збройні сили, що створювалися під егідою Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету та Курултаю.

Увечері 4 липня 1917 року, о 21.00, Н. Челебіджихан вирішив відвідати кримськотатарський батальйон, він зустрівся з солдатами, офіцерами та членами комітету батальйону. Прапорщик Шабаров коротко розповів про завдання, які стоять перед батальйоном, про життя в казармах. Пан муфтій повідомив про те, що особисто опікуватиметься батальйоном і шукатиме шляхи вирішення його проблем, попросив воїнів бути розсудливими й не піддаватися на провокації. Він звернувся до них зі словами:

«Брати-воїни! У доповіді, яку я надіслав Тимчасовому уряду від імені Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету, йдеться про необхідність переведення сюди Кримського полку, про те, що його солдати, спільно з солдатами батальйону, мають здійснювати патрулювання в кримських містах і селах, які виявилися беззахисними, без патрулів. Власне кажучи, воїн має два обов'язки: перший полягає в захисті Батьківщини від нападу зовнішнього ворога, а другий ‒ в захисті Батьківщини та краю від заколотів і анархії. Отже, сьогодні наша задача полягає в протидії анархії. Багато де вбивають невинних людей. Якщо ви хочете захистити Крим, ваші села, ваших рідних, залишених напризволяще батьків, то маєте приєднатися до Кримського полку, який незабаром буде переведений до Криму. Я беру на себе відповідальність за подальший розвиток подій. Тільки дайте мені людину, яка розділить зі мною цю відповідальність».

Реформи в сфері освіти

Обставини вимагали реформ, докорінного реформування. Н. Челебіджихан вважав наріжними каменями духовного життя нації сфери освіти та релігії; він вирішив здійснити реформи в цих сферах.

«...Але ці школи не ставлять перед собою мету готувати учнів до діяльного життя, даючи їм знання та виховуючи їх, вони й не будуть ставити перед собою такої мети. Адже єдине покликання цих шкіл полягає в «читанні». Але що читати, як читати й навіщо читати ‒ це те, чим такі школи зовсім не цікавляться. Дійсно, переважна більшість цих шкіл не займалася істинним розвитком та інтелектуальним зростанням. Вони потребують реформування в плані управління, в плані власне здійснення навчального процесу, в плані змісту, а оскільки цього не було зроблено, вся татарська освіта перебуває у вкрай незадовільному й анархічному стані».

Роль жінки в національному русі

Свої думки щодо прав жінок Н. Челебіджихан почав озвучувати ще до того, як був обраний на посаду муфтія. Так, у 1916 році, на сторінках газети «Терджиман» він писав: «Якщо в тій чи іншій нації жінки, поруч з чоловіками, залучені до участі в суспільному житті, причетні до інтелектуальної діяльності, то така нація досягне успіхів, вона не загине, буде незнищенною, її не спіткає занепад».

Арешт, звільнення та бачення подальших дій

Звільнення з в'язниці Н. Челебіджихана в результаті потужного тиску, зокрема, тиску з боку кримських татар, було першою перемогою, яку отримали кримські татари, починаючи з 1783 року. Народ, який упродовж двох історичних днів зміг пояснити свою позицію не тільки губернському комісаріату, а й центральній владі, змінився духовно, надихнувся, зміцнів.

​«Вночі, о четвертій годині, я був змушений дещо писати. Незабаром, хвилин через десять, почувся дзвінок. Слуги захворіли. Тому я сам підійшов до дверей. Запитав: «Хто там?» «Я начальник міліції, мені потрібний Челебієв», ‒ була відповідь. Я трохи почекав і сказав: «Нехай Челебієв подумає». Повернувся, постояв, подумав. Якби я не відкрив їм двері, вони могли б чекати до ранку або увірватися, зламавши старі двері або вікна. Було б велике горе, якби вони почали стріляти й мене поранило б кулею, а ще могли поранити ні в чому не винних слуг, тому я вирішив, що маю відкрити двері. Я оголосив своє рішення слугам. Двері були відкриті. Десять-дванадцять чоловік увійшли всередину. Попереду був начальник міліції, інші позаду. Вони сказали, що прийшли мене затримати. Як вони пояснювали на підставі наявних у них документів, вони є представниками Бюро контррозвідки й мають право та засоби для того, щоб затримати будь-кого, хоча б і головного міністра. Я сказав їм у відповідь: «Я муфтій, це мій дім. Без дозволу міністра внутрішніх справ ніхто не має права мене затримувати. Якщо хтось захоче мене протиправно затримати, я ні в якому разі не підкорюся й буду готовий на все в цьому відношенні. Я висловлюю й буду висловлювати свою незгоду з такими вашими діями. Але ви втілюєте Тимчасовий уряд, працюючи в одній з державних установ, я не чинитиму фізичного спротиву, але добровільно з вами не піду. Я піду тільки тоді, коли ви застосуєте грубу силу». Після таких моїх слів люди з сімферопольського Бюро контррозвідки сказали іншим, щоб ті взялися за справу, самі ж посунулися. Так і було. Мені знову запропонували піти з ними добровільно. Я повторив вищенаведені слова. Солдати з багнетами силою зв'язали мене й забрали з собою. Я сказав, що не визнаю себе заарештованим, і висловив незгоду з такими діями. У Севастополі повторилися ті ж слова й та сама незгода. Я висловив свій протест у зв'язку з арештом, вимагав гласності, дотримання законності й зміг домогтися, щоб така моя позиція була відображена в протоколі, й те, що я, як муфтій, що не схилив голову перед контррозвідкою, мене врятувало. У зв'язку з цим я прошу, за вашою згодою, послати телеграму зі словами подяки коменданту фортеці, який мені допомагав...»

«Панове! Нація та Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, якщо будуть працювати на принципах взаємної підтримки, зможуть досягти великого щастя, й сьогодні я висловлюю свою щиру подяку вам ‒ повноважним представникам нації. Я висловлюю свою повагу відносно до Мусульманського Виконавчого Комітету, головою якого я є... Товариші, з радістю я поясню вам поточну ситуацію. 25 березня (1917 року), коли мене самого тут не було, в результаті обрання мені було запропоновано взяти на себе відповідальність за релігійну та національну долю Криму в самих різних відносинах. Я був головою Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету. Я прибув сюди в квітні й відразу ж запропонував колегам з Комітету план розвитку організації, яким я горів бажанням зайнятися, вони на неї погодилися, я відразу ж взявся за роботу.

Товариші, ви напевно все знаєте, які завдання стояли перед Комітетом. Комітету треба займатися абсолютно всім. Він був зобов'язаний забезпечити нації щастя, світле майбутнє, освіту, стати на сторожі очікувань і надій цього краю; але також на тлі всіляких потрясінь і тривожних бур, що з усіх боків насувалися на цей край, його завдання полягало й у тому, щоб врятувати цю землю від усіх цих проблем і лих. Як же це можна було зробити? Я, приїхавши з Одеси, розмірковував над цим і дійшов висновку, що революції не буває без бід, негараздів і проблем. Оскільки я бачив ці проблеми дуже близько, досі їх бачу, я протистояв і далі буду протистояти, наскільки вистачить сил, тому, щоб вони росли й посилювалися. Оскільки я займаю ще й посаду муфтія, то зобов'язаний забезпечувати розвиток науки та освіти в цьому краю, а в якості голови Комітету я зобов'язаний врятувати наш край від зловісних бур, і ці завдання стоять поруч, доповнюють одне одне. Три роки тому на Росію з усіх боків посипалися біди, вони значною мірою обійшли Крим, але після настання свободи внутрішні вороги почали створювати нові проблеми. Адже почалося розпалювання ворожнечі між городянами та селянами, між багатими й бідними, між тими, хто володіє землею, й безземельними, ‒ все це на тлі турбот про хліб насущний. І породжене в результаті цього безладдя, розпочавшись з нічних грабежів, дійшло до того, що серед білого дня почали відбуватися вбивства людей. Така трапилася біда. Тепер же я міркую, яким чином знайти вихід з цієї ситуації. Кримський кінний полк, дислокований в Новогеоргіївську, мав бути переведений сюди, тут він мав об'єднатися з утвореним з розрізнених наших воїнів окремим батальйоном. Ці військові частини мали підкоритися Виконавчому Комітету та бути, за погодженням з місцевими комітетами, розміщеними в селах, куди потрібно направити по десятку воїнів для здійснення патрулювання. Якщо цього не зробити, з кожним днем буде збільшуватися кількість крадіжок, вбивств та інших злочинів. Я розробив відповідний проект і, за згодою Комітету, надіслав його Богданову. Він не дав мені ні негативної, ні позитивної відповіді. Він мені тільки запропонував звернутися за порадою до Соломону Криму. Хоча я зовсім не хотів цього, я пішов на зустріч з ним. Що сказав Соломон Крим, відомо всім. Він висловив свою повну незгоду з цією справою. Але від нього й не чекали згоди. Адже він ‒ член партії кадетів. Я ж, незважаючи на це все, був вірним власному слову. Не минуло з того часу й двох тижнів, як сталася трагедія в Євпаторії. Комісар Богданов повідомив мені новину. Разом ми поїхали туди, після залагодження справи, щоб більше не повторювалися подібні трагедії, ми вирішили створити там одну татарську дільницю й татарський комісаріат. На тлі цих подій, я був переконаний в тому, що ми робимо одну справу, але до Богданова підійшов командир одного з таких полків, який був немов засліплений, і сказав, що здійснювати ці речі ні в якому разі не можна нахрапом. І, нарешті, він запевнив, що сам вживатиме рішучих заходів. Між іншим, я запитав тоді Богданова: «Якби тут зараз були татарські воїни, хіба могло б таке статися?» Той же опустив голову й поїхав до Сімферополя. Тим часом, я подав свій проект військовому міністру Керенському, який тоді приїжджав до Севастополя, і отримав дозвіл. Маючи дозвіл і бажаючи зрушити справу з місця, я з'їздив до Петрограду, мав зустріч у Тимчасовому уряді з цього приводу. Я ще не встиг звідти виїхати, як був виданий наказ про переведення кінного полку в Крим. Тим часом, у Петроград надходило багато телеграм від різних службовців із запитами щодо цієї справи. На момент мого приїзду піхотинці-воїни відділилися й зайнялися власною самоорганізацією. Незабаром я почув від воїнів думку про приєднання до 32-го запасного полку. Для того, щоб краще розібратися в справі, я запросив його командира Алієва. До мене прийшов Бурнашев, запропонував мені увійти до складу солдатського комітету. Я сказав, що зроблю це, якщо мені надійде офіційне запрошення...»

Перед загибеллю

«Шановні матроси, ми з вами не воюємо. Тут є одне непорозуміння. Ми хочемо розвивати в Криму народну республіку, ми ухвалили таке рішення. Три дні тому ми відіслали в революційний комітет Севастополя делегацію з п'яти осіб. Наша делегація не знайшла в Севастополі жодного органу. Вона пробула там три дні. Ми не змогли надати пояснення. Прояснити наші наміри та плани. Те, що вже зроблене, й те, що буде зроблене, не нанесе вам ніякої шкоди, я готовий довести, що наші дії робляться в ім'я свободи та волі».

Тільки він це сказав, як матроси з криками «Ура!» підняли його на руках. Вони сказали, що самі відвезуть його до Севастополя.

Коли Н. Челебіджихана затримали й привели до Народного дому в Сімферополі, щоб вранці перевезти до Севастополя, він попросив дозволу звернутися до зібраних у цьому місці людей. Йому дозволили. І Н. Челебіджихан, перебуваючи під багнетами російських солдатів, сказав наступне:

«Славні й готові на жертовність сини Криму ніколи не відмовляться від звершень на благо нації, якщо треба, вони будуть проливати свою кров і будуть гинути мученицькою смертю, Крим народить ще багато Челебіджиханів, і Крим буде належати кримцям, як це було колись раніше».

Хай помилує Аллах Номана й усіх тих, хто пожертвував на шляху священної боротьби своїми душами та майном! Вони живі й з нами, й наша боротьба триває...

Матеріал підготовлений на основі книги Юнуса Кандима «Не заросте травою поле бою».

Айдер Рустемов, Муфтій Духовного управління мусульман АР Крим

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції