Україна – найбільша за площею європейська країна і, як належить державі такого розміру, має великі регіональні відмінності. Але якщо в Україні вони подаються і сприймаються багатьма як проблеми, то в Європейському союзі до відмінностей, розмаїття ставляться як до багатства, як до ресурсу розвитку, яким потрібно користуватися і який потрібно зберігати та примножувати. Про розмаїття українських голосів у літературі говоримо у Празі з експерткою з сучасної української літератури Іриною Забіякою.
– Якими голосами говорять різні регіони України і чим вони цікаві?
– В Україні досі існує величезний страх перед якимось «іншим», що живе в межах твоєї ж країни. Цей страх пов’язаний дуже часто з незнанням цього «іншого», з банальною необізнаністю щодо того, що відбувається в іншому куточку твоєї батьківщини. Це видно, наприклад, із висловів багатьох західноукраїнських письменників. Неодноразово Юрій Винничук і Тарас Прохасько говорили про те, що є в нас якийсь «далекий невідомий схід», якого вони бояться й не хочуть знати. Це викликає певні проблеми й позалітературного плану.
Зараз відбувається повільна, але обнадійлива тенденція, коли починають звучати різні регіони України. Це пов’язано з тим, що літературні ярмарки і фестивалі відбуваються в таких містах
Та все ж зараз відбувається повільна, але обнадійлива тенденція, коли починають звучати різні регіони України, можливо, ще не на такий повний і потужний голос, як Київ чи Львів, але вони вже звучать. Це пов’язано з тим, що літературні ярмарки й фестивалі відбуваються вже не лише в цих двох великих містах, а вже і в таких містах, як Запоріжжя. Наприклад, фестиваль «Запорізька толока» вже кілька років відбувається в цьому місті.
Також, нарешті, починають дослухатися до голосів російськомовних письменників, наприклад, одеський письменник Борис Херсонський, який раніше писав російською мовою, останні його книжки двомовні, чи інші одеські письменники, які описують життя Одеси останніх десятиліть.
Дуже гарний є проект репортажної літератури, який розповідає про життя різних регіонів України, який називається «Ліхіє дев’яності»
Дуже гарний є проект репортажної літератури, який розповідає про життя різних регіонів України, який називається «Ліхіє дев’яності», коли письменники з різних міст України пишуть про життя свого міста у 1990-ті роки. Наприклад, Лесь Белей писав про Ужгород, Олег Криштопа – про Франківськ, Владислав Івченко – про Суми. У цих книжках немає ані Києва, ані Львова, але звучать голоси якраз цих інших територій.
– Які вони, голоси цих інших територій? Чи можна відрізнити Одесу згаданого Вами Бориса Херсонського від Ворошиловграду Сергія Жадана? Яким постає Ужгород із творів Олександра Гавроша чи Донецьк із творів Олени Стяжкіної?
– Ці голоси є різні, але важливо те, що кожен із цих голосів зрозумілий і сприйнятий в інших регіонах. Тобто ані Жадан, ані Мідянка з Закарпаття, ні Херсонський із Одеси не говорять ні про якісь такі надзвичайні речі, які не були б зрозумілі іншому регіону.
Якщо взяти поезію Херсонського, то вона є філософська, метафорична, там не завжди є прив’язка до Одеси, це, швидше, міркування над життям. Або те, що ми бачимо у «Ворошиловграді», то якщо відкинути цю назву, то це є типове українське маленьке містечко, якась автозаправка на Богом забутій трасі. Вона цілком може бути і на Кіровоградщині, і на Івано-Франківщині. Важливо те, що якщо така література з’являється і її читає людина з іншого регіону, то проблеми, переживання, надії цих героїв, вони однакові й немає ніякого страшного «іншого», який має роги, хвіст і копита.
– В Україні є регіон, з чиєю літературою загальноукраїнський читач не знайомий взагалі. Це – регіон, чия література через інакшість мови був цілком недоступний для українців і залишається для них terra incognita досі. Я маю на увазі кримськотатарську літературу. Голос кримськотатарських письменників, їхні почуття, їхній біль, спогади і надії досі в Україні не почуті.
Виходять зараз книжки, які описують повернення кримських татар чи присвячені якимось постатям. Але художня література не звучить в українському літературному просторі
– Кримськотатарська література є справді непізнаним об’єктом, і це дуже прикро визнавати за всіх сьогоднішніх політичних умов. Ця література твориться або російською, або кримськотатарською мовою, а це для української літератури є проблемою. У випадку російської мови тільки нещодавно почали визнавати, що від мови й мовної приналежності залежить не так багато, як від самоідентифікації автора, а у випадку кримськотатарської мови це ще і проблема незрозумілості мови і потреба перекладу. Через це кримськотатарські автори залишаються непредставлені в широкому контексті, крім кількох поодиноких імен. Була антологія перекладів оповідань кримськотатарських авторів «Самотній пілігрим», яку редагував Володимир Даниленко, але це було понад десять років тому. Виходять зараз книжки, які описують повернення кримських татар чи присвячені якимось постатям, активно звучить голос лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. Але художня література якимось дивним чином не звучить в українському літературному просторі.
– Ми говоримо про невеликий народ, який, до того ж, опинився в умовах окупації, і самотужки пробитися на літературний ринок, навіть попри всі зусилля активістів, навряд чи зможе. Але цей голос має почути не лише Україна, але і ширша європейська громадськість, бо що, як не література, дає відчуття розуміння та емпатії. Проте, здається, що українська держава ще не дійшла до усвідомлення необхідності підтримки перекладів і видавництва кримськотатарської літератури, чи є якісь об’єктивні причини, чому українці та світ не почули ще голосу Криму?
– Безумовно, це є одне з таких питань, в якому не можна обмежитися якимись індивідуальними ініціативами, тому ще це питання, справді, державної ваги. З іншого боку, об’єктивно не вистачає фахівців з цієї культури, з цієї мови, які б про неї весь час, постійно говорили. Можливо, буде з часом вони з’являться, бо в Київському університеті імені Тараса Шевченка відкрили відділення кримськотатарської мови. І є надія, що люди, які вступають на це відділення й отримують цю спеціальність, будуть ширити потім цю мову й культуру.
А що стосується державної підтримки, під якоюсь умовною назвою «Ми пізнаємо культуру Криму», то це було б не лише культурницькою позицією держави, але й політичною. І в результаті почався б процес, який відбувається з іншими регіонами, ми перестали б боятися, перестали б не знати, сприймати цього якогось «іншого». А тоді була б якась продумана стратегічна політика і щодо перекладів, і видання книг, щодо історичних, політичних, економічних досліджень Криму як унікальної території та кримських татар також.
