Олег Панфілов: Казка про «28 панфіловців»

Спеціально для Крим.Реалії

Якби проводили глобальний конкурс на казковість кінематографа, то у важкій боротьбі б зійшлися дві школи –​ радянсько-російська й індійська. У Боллівуду є свої причини бути яскравим, барвистим, співучим і танцюючим –​ той доладу національному характеру і культурі. У радянсько-російського кінематографа теж є традиції, і вони сягають в глибину історії –​ в ті часи, коли ленінське «з усіх найважливіших» стало самоціллю створюваної пропаганди. Індійське кіно –​ казкове, радянсько-російське –​ брехливе.

Фраза Леніна про кіно насправді, як запевняють, повністю звучить так: «Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв найважливішими для нас є кіно і цирк», як сказав товариш Ленін наркому Анатолію Луначарському 1922 року перед своєю важкою хворобою. Ще Ленін, як свідчить Луначарський, сказав важливі слова, що визначили головне відношення до кіно: «Звичайно, цензура все-таки потрібна. Не може бути мови про стрічки контрреволюційні і аморальні». Відповідно, стрічки повинні бути революційними і моральними, з точки зору комуністів.

Насправді радянська влада прибрала кінематограф до рук ще 1919 року, коли 27 серпня Раднарком ухвалив декрет про націоналізацію кіносправи в Радянській Росії. Після публікації Луначарським змісту розмови з Леніним почалося масове будівництво кінотеатрів, з позначки 2000 1925-го їх кількість зросла до 9800 – 1928 року, 29200 – 1939 року, 156 913 – 1972 року. Навіть незважаючи на появу телебачення і формування нового виду пропаганди – телевізійної, кінематограф як і раніше посідав важливе місце у формуванні радянської ідеології. У кожній радянській республіці була власна кіностудія, а в Україні і в Росії – декілька, в тому числі спеціалізовані – документального кіно, науково-популярних фільмів, дитячих і юнацьких. Крім кіностудій багато фільмів знімали державні телекомпанії.

За весь час радянського кінематографа зняли 841 ігровий (художній) фільм, десятки тисяч документальних, у тому числі і короткометражні «кіножурнали», які були обов'язкові до показу перед кожним ігровим фільмом. Захотіли ви, наприклад, подивитися «Операція «И» та інші пригоди Шурика», то будьте ласкаві – перед популярною комедією ви повинні подивитися кілька репортажів про події, що відбулися в радянській країні – нагородження черговим орденом товариша Брежнєва, перевиконання п'ятирічного плану знатною дояркою і про непорушну дружбу, наприклад, радянського і в'єтнамського народів.

Мемуари класиків радянського кінематографа рясніють розповідями про те, як влада жорстко контролювала зміст й ідеологію фільмів, що знімали, – щоб ніхто не міг засумніватися в правильності рішень партії й уряду і основ марксизму-ленінізму. Ленін завжди був жвавим добрячком – у кепці і без кепки, Сталін – суворим і повільним генієм з трубкою в руці, герої-комуністи були завжди справедливими, а вороги радянської влади – мерзенними й огидними. Як у Аркадія Гайдара – Мальчиш-Кибальчиш і Мальчиш-Плохиш. Радянський кінематограф увів обов'язковий стандарт для показу гітлерівців – ті повинні бути галасливими і недобрими, постійно підкидати руки на знак вітання і, бажано, щоб говорили російською з жахливим акцентом, щоб у глядачів ненависть закипала прямо в залі. А все інші герої – це радянські розвідники, які перемагають їхніх шпигунів, герої-воїни, які падають на кулемети зі словами любові до Сталіна, а потім і до всіх інших вождів.

1919 року новий радянський кінематограф видав уже 57 фільмів, потім кількість скоротилася через фінансові проблеми і тривалу громадянську війну. З 1924 року зйомка фільмів стала масовим явищем. 1925 року вийшов на екрани перший ідеологічний шедевр – фільм «Броненосець «Потьомкін» Сергія Ейзенштейна. З 1931 року почався випуск звукового кіно, 1936 року – кольорового. Радянський кінематограф поступово ставав улюбленим дітищем Відділу пропаганди і агітації при ЦК КПРС, на кіно витрачали багато грошей, а при тому, що країна була закритою «залізною завісою», то про існування світового кінематографа радянські люди тільки здогадувалися, а якщо їм і дозволяли щось дивитися, то практично всі іноземні фільми були вкорочені.

Важливість кінематографа була очевидною в роки Другої світової війни – всі кіностудії з територій, які могли окупувати німецькі війська, були евакуйовані вглиб країни. Туди, в Алмати, Ташкент і Душанбе, були евакуйовані кіностудії і театри, там вони продовжили виконувати свою пропагандистську роль. Фільми знімали спішно за кілька тижнів, їх швидко монтували і виготовляли тисячі копій, щоб відправляти на фронт і в тил. Саме в цих фільмах німці показані ідіотами, а радянські воїни – мужніми, що кидаються під танки або на кулеметні амбразури від щирої любові до Сталіна і його пророка Леніна. Оскільки півтора року до Сталінградської битви радянська армія тільки відступала, то реальність підмінювали казками, видуманими подвигами і фантастичними героями, іменами яких згодом називали тисячі вулиць і площ, шкіл і колгоспів, на їх честь ставили сотні пам'ятників.

Радянський кінематограф у перші роки війни замінював населенню свято, якого не було, а було бездарне командування, дурні воєначальники-вискочки, які вижили в репресіях, коли в 1930-х роках знищували армійську еліту. До війни пропаганда вже знала, як обманювати людей, як замінювати реальність вигадкою, а трагедії репресій і створення ГУЛАГу – масовими мітингами й істерією з приводу сотень тисяч шпигунів, диверсантів і шкідників-саботажників. Кінематограф до появи телебачення був найбільш улюбленим і популярним жанром пропаганди: іншого кіно в СРСР не було, крім допущених цензурою і значно порізаних «аморальних» сцен. Населення виховали так, щоб воно сприймало тільки таке мистецтво, яке регламентувалося більшовиками, а потім КПРС. Будь-який інтерес до іншого розцінювався як зрада і піддавався остракізму.

У двадцятці лідерів радянського кінематографа половина кінокомедій або розважальних фільмів, інші – аж ніяк не кондова радянська пропаганда, наприклад, фільми «Екіпаж» і «Війна і мир». Проте, кінематограф створював величезну кількість ідеологічних фільмів, які були покликані виховувати гордість за радянську країну, за ідеали марксизму-ленінізму і прославляти вождів. У Радянському Союзі зняли безліч фільмів про Леніна, але не всім акторам виявляли високу довіру втілити образ вождя – тільки обраним і тільки після дозволу з боку керівництва КПРС. Поведінка і мова вождя, відомі тільки за кінохронікою, були чітко обмеженими певним образом і ракурсами, з тим, щоб різні актори зображували Леніна точно так же, як різні скульптори штампували величезну кількість пам'ятників, дуже схожих один на одного.

Тема Другої світової війни – найосвоєніша пропагандою. Кінематограф створив культ героїв, велика частина з яких – вигадані. Десятки мільйонів людей подивилися знятий 1971-1973 роками серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», в якій вигаданий Юліаном Семеновим герой Макс Отто Штірліц (Максим Максимович Ісаєв) служив у лігві гітлерівців, але якого так і не розкрили. Майже весь Радянський Союз дивився фільм, не відриваючись від екранів, навіть не замислюючись над тим, що це була казка, яка до реальності не мала жодного стосунку. Аудиторію першого показу, що відбувся з 11 по 24 серпня 1973 року, оцінюють у 50-80 мільйонів глядачів. Численні огріхи і неточності глядачів не хвилювали, їм хотілось перейнятися героїзмом, вони були готові повірити в усі казки. Шкідлива інтелігенція вчинила як завжди – придумала безліч анекдотів. 2009 року серіал «розфарбували» і піддали цензурі – кожна серія була скорочена на 21-33 відсотки. Юліан Семенов особливо не заперечував, що Штірліц – герой вигаданий, «збірний образ».

Після розпаду Радянського Союзу померла не тільки пропаганда, а й сам радянський кінематограф. Виявилося, що все радянське кіномистецтво було засновано на регламентованих сюжетах, героїв і події, наприкінці 1980-х років, особливо після появи на екранах грузинського фільму «Покаяння» глядачі почали дізнаватися про інше життя радянської країни, про події й історії, які приховували від населення. Почався «розбрід» і «хитання», поки в Кремлі не з'явився Путін – почався новий період у відроджуваній пропаганді колишніх подвигів і героїв. Крім нових героїв таких, як батько і син Кадирови, Моторола, незрозуміло навіщо загиблі військові в Сирії або в Грузії, Кремль наполегливо намагається відновити колишній культ «мучеників» – героїв «Великої Вітчизняної» – практично безпрограшних, яким як і раніше вірить весь радянський, а тепер російський народ.

Власне, цим і можна пояснити історію з появою фільму «Панфіловці» – про подвиг, який тепер добре відомий як одна з тисячі радянських казок про чудо-богатирів. Ще 10 травня 1948 року Головним військовим прокурор ВС СРСР склав довідку-доповідь «Про 28 панфіловців», в якій було написано: «Таким чином, матеріалами розслідування встановлено, що подвиг 28 гвардійців-панфіловців, висвітлений у пресі, є вимислом кореспондента Коротєєва , редактора «Червоної зірки» Ортенберга і особливо літературного секретаря газети Кривицького». Свідчення колишнього командира 1075-го стрілецького полку Іллі Карпова повністю спростовують численні публікації – статті, книги, фільми: «Ніякого бою 28 панфіловців з німецькими танками неподалік роз'їзду Дубосєково 16 листопада 1941 року не було – це суцільна вигадка».

З усіх панфіловців, які за офіційною версією «героїчно загинули», насправді в живих залишилося дев'ять, двоє з них перейшли на бік гітлерівців. Після завершення 2016 року зйомок фільму «28 панфіловців», на їх захист виступив міністр культури Росії Володимир Мединський, який назвав «панфіловців» – «святими». Виявилося, що в Москві існує група ветеранів-панфіловців, яка визнала Мединського почесним членом своєї організації і нагородила знаком «Панфіловець». Творець фільму Андрій Шальопа нагороджений премією Російського військово-історичного товариства «За вірність історичній правді». Фільм отримав фінансування в 35 мільйонів рублів, отримавши також трохи більше цієї суми від міністерств культури Росії і Казахстану.

Очевидно, сучасна російська пропаганда знову потребує видуманих героїв і казкових героїчних подій. Оскільки реальних немає, то найлегше знімати про звичні і давні, яких знову «воскрешають», сподіваючись, що відсутність національної ідеї можна заповнити старими казками. Героїзація солдатів і «руської зброї» користується попитом тільки для одного – виправдання путінської політики вічної війни – за 17 років правління Путін воював проти чеченців, у Грузії, в Україні і тепер у Сирії. Ситуація в країні сумна, економічна катастрофа неминуча і тому єдина і давно випробувана можливість утримати людей навколо вождя – це героїзація придуманих подвигів.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції.