Сімферополь – На момент депортації кримських татар 74-річній мешканці селища Гвардійське Сімферопольського району Зумріє Мухтаровій було лише 4 роки. На її долю припало багато випробувань: голод, приниження і втрата близьких.
У сім'ї Зумріє Мухтарової, що проживала в селі Голюмбей (нині – Некрасівка) Бахчисарайського району, було 7 дітей. Вона вже не пам'ятає, що саме батьки встигли взяти в дорогу. У пам'яті залишився тільки голод, який Зумріє та інші діти відчували всю дорогу.
«Я пам'ятаю тільки, що ми плакали і дуже хотіли їсти», – розповідає літня жінка.
Важку дорогу довжиною в 18 днів витримали не всі. «Дуже багато було мертвих, їх просто викидали, не давали ховати», – згадує Зумріє-ханум. За її словами, був випадок, коли дівчина народила прямо у вагоні.
Разом з іншими кримськими татарами з Голюмбея сім'я Зумріє-ханум потрапила в Маргилан, місто у Ферганській області Узбекистану. На чужині місцеві жителі зустрічали кримських татар вилами і кирками. «Їм розповіли, що їдуть погані люди, які зрадили свою Батьківщину», – пояснює Зумріє-ханум.
«Народу було дуже багато, нас поселили в барак, де було близько 100 осіб. Потім нас розподілили у бараки, в кожній кімнаті було по 6-7 сімей. І ми так жили в цих бараках до 1950 року», – розповідає літня жінка.
Через малярію та тиф у сім'ї Зумріє Мухтарової не стало двох дітей.
«Коли ми стали там вчитися і працювати, всі нас називали зрадниками. Ну, ми дітьми тоді були, не розуміли, а з часом, звичайно, дізналися, що це таке, і досі несемо на своїх плечах», – каже наша співрозмовниця.
У 1964 році Зумріє Мухтарова вийшла заміж. До Криму вона повернулася разом з чоловіком тільки в 1995 році в надії на те, що на своїй батьківщині життя буде кращим.
